Слава ЗСУ!

— А хлопчина нівроку меткий на розум. Ви добре з ним вистаралися. Половина вестероського панства не зрівняється з ним у вченості — мушу визнати, на превеликий жаль для панства. Мови, історія, пісні та перекази, рахунок чисел… чи не занадто смаковите вариво для сина простого сердюка?

— У належних руках книга буває небезпечнішою за меч, — відповів Хальдон. — Спробуй цього разу опиратися упертіше, Йолло. Ти граєш у цивасу ще гірше, ніж стрибаєш через голову.

— Я дурю вас оманливим відчуттям безпеки, — відповів Тиріон, поки вони розставлялися кожен зі свого боку різьбленої дерев’яної перепони. — Ви гадаєте, що навчили мене цієї гри. Але ж не все у світі є тим, чим здається. Що як я навчився циваси в нашого володаря сирів? Ви про це не думали?

— Іліріо не грає в цивасу.

«Не грає, — подумав карлик, — бо грає у гру престолів, де ти, Гриф і Качур — лише фігури, що ходять з його волі й так само при потребі віддаються у жертву. Як був відданий Візерис.»

— Тоді вина лягає на вас. Якщо я гратиму погано — значить, ви кепський учитель.

Півмаестер гигикнув.

— Я сумуватиму за тобою, Йолло, коли пірати перетнуть тобі горлянку.

— Та де ж ті всіма знані пірати? Я починаю думати, чи не вигадали їх ви з Іліріо.

— Вони найрясніше юрмляться річкою між Ар Ной та Смутком. Вище руїн Ар Ной на річці правлять кохорці, а нижче від Смутку панують галери Волантису. Та жодне з міст не проголошувало своїх прав на води між ними — саме тому вони і зробилися піратськими. Озеро Чингал має безліч островів, де розбійники ховаються у таємних печерах і надійних схронах. Ти готовий?

— До гри з вами? Жодних сумнівів. До піратів? Отут я маю сумніви, і вельми тяжкі.

Хальдон прибрав перепону. Кожен почав міркувати над початковим розташуванням супротивника.

— Ти дечого навчився, — мовив Півмаестер.

Тиріон ледве не схопив свого дракона, та роздумався. Минулої гри він вивів його надто рано і поставив під удар метавки.

— Якщо ми зустрінемо тих казкових піратів, я спробую приєднатися до них. Скажу, що мене звати Хугором Півмаестром.

Він посунув свого легкого вершника до Хальдонових гір. Хальдон відповів слоном.

— Ім’я «Хугор Півдурник» пасувало б тобі краще.

— Мені й половини моїх дурощів вистачить, щоб із вами рівнятися. — Тиріон висунув важкого вершника підтримати легкого. — Чи не хочете закластися на перемогу в грі?

Хальдон вигнув брову.

— Скільки?

— Грошей я не маю. Ми гратимемо на таємниці.

— Гриф мені язика виріже.

— Боїтеся? Я б теж боявся на вашому місці.

— Того дня, коли ти виграєш у мене в цивасу, з моєї дупи полізуть черепахи. — Півмаестер посунув списників. — Гаразд, коротуне. Заклад прийнято.

Тиріон простягнув руку по дракона.

За три години карлик нарешті виповз нагору на чардак полегшити міхур. Качур саме допомагав Яндрі боротися з вітрилом, а Ізілья стояла при стерні. Сонце висіло низько над заростями очерету вздовж західного берега; відчувалися подуви свіжого вітру. «Міх вина б мені» — подумав карлик. Ноги йому судомило від сидіння на ослоні, а в голові так паморочилося, що він лише дивом не впав у річку.

— Йолло! — покликав Качур. — Де Хальдон?

— Заповз до ліжка, почуваючись трохи зле. У нього з дупи черепахи лізуть.

Він залишив лицаря міркувати над почутим і подерся драбиною вгору. На сході за скелястим островом густішала пітьма.

Саме там його знайшла септа Лемора.

— Чуєш бурю в повітрі, Хугоре Схиле? Попереду нас озеро Чингал, де нишпорять пірати. А далі лежить Смуток.

«Та не мій. Свій власний я ношу з собою, куди б не поїхав.» Він згадав Тайшу і спитав себе, де ж місце шльондрам. «Чому б не у Волантисі? Може, саме там я її знайду. Треба триматися своєї надії.» Але він не дуже розумів, що саме їй скаже. «Шкодую, що дозволив їм тебе зґвалтувати, кохана. Я ж думав, ти шльондра. Чи знайдеш ти у своєму серці пробачення для мене? Я ж так хочу повернутися до тієї хатини і нашого життя чоловіком та дружиною.»

Острів помалу зник позаду. Тиріон побачив на східному березі якісь руїни: скособочені стіни, розвалені вежі, розбиті бані дахів, ряди гнилих дерев’яних стовпів, забиті болотом та зарослі бурим мохом вулиці. «Ще одне мертве місто — вдесятеро більше за Гойян Дроге.» Тепер тут жили черепахи — величезні костогризи. Карлик бачив, як вони вигріваються на сонечку: важкі брунатні та чорні брили з зубчастими гребенями посередині панцирів. Кілька, побачивши «Соромливу діву», ковзнули у воду, лишаючи по собі рясиці на воді. Мабуть, купатися у цьому місці було не варто.

Відтак крізь покручені, притоплені дерева та широкі мокрі вулиці він уздрів сріблястий виблиск сонця на воді. «Ще одна річка, — миттю зрозумів він, — і теж втікає до Ройни.» Шмат землі між річками вужчав, руїни на ньому дедалі вивищувалися, і нарешті місто скінчилося на гострому розі, де стояли рештки неймовірно величезного палацу рожевого та зеленого мармуру. Зламані шпилі та провалені бані високо здіймалися над шерегою накритних арочних проходів. Тиріон побачив ще гризотних черепах, які спали у корабельнях, де колись, напевне, стояло з півсотні кораблів. Нарешті він зрозумів, де знаходиться. «Це палац Німерії, а навколо — все, що залишилося від її міста Ні Сар.»