Слава ЗСУ!

Цiєї мити ми просунули голови крiзь комiри сорочок, i асистент побачив нашi гулi.

– Гм, – сказав вiн. – Привiт, хлопцi… Що ж це ви. А втiм… – Вiн одiйшов, примружившись, глянув на нас якось збоку. – По-моєму, нiчого… Може, навiть ще краще буде… для типажу… для образу… Їдьмо!

– Та хай хоч поснiдають, – заметушилася тiтка i побiгла на кухню.

– А ви ще не снiдали? – здивувався асистент – Уже ж обiд скоро.

– Ми не хочемо! Ми не хочемо! – одчайдушне закричали ми з Явою, наче нас рiзали. Чого доброго, асистент передумає, поки ми снiдатимем!..

– Ой тьотю, не треба нiчого! – кинувся я до кухнi i зашипiв тiтцi на вухо: – Я вам нiколи не прощу! Я вам нiколи не прощу, якщо через ваш снiданок…

– Ну хоч вiзьмiть з собою по бутербродику, – плаксиво сказала тiтка.

– Давайте, тiльки швидше, бо вiн пiде, – прошипiв я.

Тiтка забiгала-закрутилася по маленькiй кухнi, як квочка. Розбила блюдце, розлила олiю i спакувала нам, нарештi, два «бутербродики», що важили, мабуть, кiлограма з пiвтора. Ми не стали сперечатися, щоб не гаяти часу.

– Зараз заїдемо до Максима Валер'яновича i – на студiю, – сказав асистент, пiдводячи нас до газика, що стояв бiля будинку.

…Коли ми пiд'їздили до лаври, я подумав про Вальку. Треба було б взяти її на студiю… Вона стiльки для нас зробила! Що за свинство! Чому їй не можна?.. Хай стоїть десь там iззаду. Раз є у фiльмi хлопцi нашого вiку, може бути й дiвчина… Тим бiльше – така дiвчина! Що могла одна виступити проти цiлого гурту хлопцiв… Що могла вночi пiти у пiдземелля. Що взагалi нi чорта не боїться…

– Слухайте, – сказав я асистентовi. – А можна, щоб з нами одна тут дiвчина поїхала?

– Дiвчина? – усмiхнувся асистент. – А хороша?

– Отака! – пiдняв угору великий палець Ява. – Просто хлопець, а не дiвчина… Ви її, мабуть, бачили. Вона вчора була з нами на студiї.

– Правда, наказано хлопцiв, але…

– А її можна загримувати пiд хлопця. Нiхто не помiтить, чесне слово… – з жаром сказав Ява.

– Ну що ж… Катайте по свою дiвчину. Поки я заберу Максима Валер'яновича… Чекайте мене отут бiля таксопарку.

Ми вилiзли з газика, i асистент поїхав.

Бiля Вальчиного пiд'їзду Ява спинився, затупцяв на мiсцi, помацав гулю i сказав:

– Може, ти сам її гукнеш… Чого обом ноги бити?

От крокодил! Вiн соромиться своєї гулi! Все одно ж вона побачить – рано чи пiзно! Я йому так i сказав. Ще й додав:

– Як хочеш, можеш пiти сам. Я не заперечую. Вона ж твоя бiльше подруга, нiж моя.

– Подумаєш… Ну, ходiмо вдвох… Просто я думав…

Що вiн там думав, а пiшли ми таки удвох. Пiшли, прикриваючи долонями свої гулi Далеко йти нам не довелося. Бо ми одразу зустрiли Вальку. Просто бiля пiд'їзду.

– О, драстуйте! – радiсно вигукнула вона. – Ну, як у вас? Все гаразд? Дома не перепало? Чого це ви за голови держитесь?

– Здоров! Здоров! – ухилилися ми од вiдповiдi. – Ми по тебе… їдьмо на студiю… Асистент сказав…

– Невже? Їдьмо! О, то це у вас гулi на лобах!

Таки побачила! Далi ховатися не було сенсу. Ми опустили руки.

– А я знаю, а я знаю, вiд чого це! – простодушно сказала Валька. – Це ви, мабуть, знову щиглi один одному били… Еге ж?

Ми мовчки кивнули. I тут побачили Будку. Вiн iшов по подвiр'ю, сумний i набурмосении, i не бачив нас…

– Ой, а ви знаєте, – зашепотiла Валька, – Будцi так перепало, так перепало… Мати повернулася з роботи ранiше, нiж звичайно. Вiн прийшов, а вона дома. I ви ж бачили, який у нього був костюм… Таке було-о… Менi його шкода… I взагалi вiн не такий уже й поганий… У всякому разi, не мертвяк, як деякi… Хоча б той самий Юрко Скрипниченко…

Ми з Явою перезирнулися. I, по-моєму, одночасно подумали про одне й те ж саме. Треба взяти його на кiностудiю!.. Адже нам режисер прямо сказав, щоб ми прихопили одного-двох хороших хлопцiв. I ми вiзьмемо Будку. А що! Хай зiграє в кiно. Хай прославиться наш учорашнiй ворог, який завiв нас у пiдземелля i думав настрахати до смертi… Хай! Нам хотiлося бути сьогоднi благородними, добросердими i великодушними.

Будка не одразу зрозумiв, чого ми вiд нього хочемо.

– Га? Що? – повторював вiн, лупаючи очима.

– Та на кiностудiю ж… У кiно знiматися… Не хочеш? – тлумачили ми. – Ти що, сказився, вiд такого вiдмовлятися…

Словом, коли асистент, як домовились, пiд'їхав до таксопарку, нас було четверо.

Асистент був розумна людина. Побачивши, крiм Вальки, ще й Будку, вiн тiльки сказав:

– Ясно… Отже, в перепустцi треба поставити цифру 4? Я не помилився?

– Ага, – всмiхнувся Ява.

Максим Валер'янович, що сидiв у машинi, зустрiв нас весело: