Слава ЗСУ!

Я терпляче слухав цi балачки i думав, що я б погодився, мабуть, цiлий рiк їсти кислий вiнегрет, пересолену рибу, несвiжi яєчка i недопеченi пироги, аби виплутатися з цiєї поганої iсторiї, в яку я сам так по-дурному вскочив.

Нарештi вони поснiдали. Гостi пiшли в хату, баба Галя – мити посуд, а дiд Салимон лишився на подвiр'ї один. Тепер можна.

– Драстуйте, дiдусю! – чемненько привiтавсь я, заходячи у двiр. – Можна до вас?

– О! Здоров, шелегейдику! – звiв догори брови дiд Салимон. – Заходь! Що тобi? Меду?

У мене враз затремтiли ноги. Це ж були майже тi слова, I що увi снi. I я вiдчув, що зараз я скажу теж так, як увi снi, i злякався цього. I не мiг наважитися сказати. Тiльки ' заперечно похитав головою.

– Значить, просто так, у гостi? – усмiхнувся дiд Салимон. – Будь ласка! Прошу!.. Ну, як живеш? Яку нову авантюру придумали ви з корешем? Га?

Я розгубився. Якось не знав, з чого почати, як заговорити про те, що менi хотiлося.

– Чого соромишся? Щось же ж треба, я бачу! – пiдморгнув дiд Салимон. – То давай, ну!

– Та нi, я просто… просто спитати хотiв… – нарештi зваживсь я.

– То питай – чого там. Та швидше, не муч. Бо я весь аж тремтю.

– Дiду, ви позавчора уночi, перед тим, як на весiлля їхати, нiчого не помiчали?

– Уночi? Позавчора? – дiд здивовано опустив куточки губ. – Гм… Уночi… Та, чесно кажучи, не дуже придивлявся, бо… бо темнувато було… А що?

– Ну, не вiдчували нiчого… такого?

– Вiдчував? Гм… А-а! Здається, вкусило щось. Чи то комар, чи, хай бог милує, блоха. А що?

– Та нi! У такому… у… душевному вiдношеннi.

– А-а… у душевному? Вiдчував! Вiдчував! Точно. Мучило мене, що за вечерею я вареника одного з сиром не доїв – скисне ж, думаю, на ранок. У сметанi на тарiлцi залишив.

– От якi ви, дiду! Я не про те! Я про видiння. Видiння якесь не являлося вам уночi позавчора?

– Тю! Видiння! Та що я хворий який, чи що? Хай —бог милує!

– Та я теж вродi не хворий, а позавчора уночi у вашому садку бiля Горбушиноi могили не тiльки бачив, а й сфотографував… Ось гляньте! – I я простягнув дiдовi фотографiю.

У цей час я повернув голову в бiк Карафольчиного городу i здригнувся – там стояла вся наша гопкомпанiя: сам Карафолька, Вася Деркач, Антончик Машєвйький, Коля Кагарлицький i (я навiть не повiрив своїм очам) Павлуша з Гребенючкою Вони стояли, по-гусячому витягнувши шиї, i пильно прислухалися до нашої з дiдом розмови. Дiд, мабуть, давно їх бачив, бо стояв до них обличчям, а я спиною.

– Ану-ну! – дiд з цiкавiстю пiднiс фотографiю до очей. – Що ж то таке? Га?

– Та що ж! Не видно хiба… Я знаю… По-моєму, привид! Без голови!

– Ну-у? – роззявив рота дiд.

З хати вийшов племiнник дiда Салимона.

– Що там таке? – спитав вiн без особливого зацiкавлення, байдуже колупаючи в зубах.

– Ану, Серьожо, iди-но глянь! – гукнув йому дiд Салимон. – Ти чоловiк грамотний, поможи розiбратися. Хлопцi онде-о привид сфотографували. У нас в садку. Позавчора вночi.

– Привид? – племiнник пiдiйшов, взяв у дiда фотографiю. Подивився i похитав головою:

– Ай-яи-яй!.. Що ж це ви, дядю! Нехорошо! Кажете, що атеїст, смiєтесь iз забобонiв, а самi привидiв у себе в садку розводите. I це тодi, як люди по Мiсяцю гуляють. Пiдриваєте авторитет науки. Несолiдно.

– Мда-а, – розгублено розвiв руками дiд Салимон – Конфузiя вийшла. Опозорився на старостi рокiв. От бiда! Що ж тепер робить? Можуть же ж бути неприятностi…

– Хiба я знаю… – знизав плечима племiнник. – Треба щось придумати. Якось викручуватись.

– А що, як… – задумливо протягнув дiд i раптом рiшуче повернувся до племiнника: – Ану знiмай сорочку! – Почiм гукнув дiвчинцi, яка стояла на порозi: – Оксанко, давай плечики.

– Правильно! – пiдхопив племiнник i почав знiмати свою бiлу нейлонову сорочку.

З хати вийшла дружина племiнника з пластмасовими плечиками в руках.

– Що це ви… – почала вона.

Але племiнник перебив її.

– Цить! Давай сюди! – i, змовницьки прибавивши долоню до рота, вiн таємничо проказав менi: – Пустимо чутку, що то була… сорочка! Га?

I тiльки тут я збагнув, що вони смiються.

Йой! Та це ж справдi була сорочка! Звичайнiсiнька нейлонова сорочка на плечиках, що сушилася на отiй вишнi в кiнцi саду. Випрали до весiлля, щоб чистеньку вранцi вдягнути. Вiтер гойдав ii, розмахував рукавами… А я… Ах ти ж.

Перший почав Антончик. Спочатку нерiшуче, короткими чергами:

– Хи-хи… Хи-хи… Хи-хи… – Тодi, вiдчувши пiдтримку, гримнув розкотисте, на повнi груди: – Га-га-га-га-га!

I хлопцi, тi самi хлопцi, що вчора тiльки роти роззявляли i були, так би мовити, у нокаутi, догори ратицями лежали, тi самi хлопцi реготали зараз iз мене, трохи по землi не качалися. I Гребенючка пискляво хихикала. А Павлуша смiявся, дивлячись на мене з гiрким спiвчуттям, як дивляться на п'яного калiку. I дружина племiнника (добра, видать, душа) дивилася на мене з жалiстю.