Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Тореадори з Васюкiвки

– Артилерiйський парк, да, – мотоцикл притишив хiд бiля величезного загону, земля в якому була переорана колесами важких машин, гармат i гусеницями тягачiв. Але зараз нi гармат, нi тягачiв не було. Тiльки в глибинi пiд навiсом стояло кiлька видовжених, приземкуватих бронемашин i якихось високих грузовикiв з будками. Та окремо, пiд iншим навiсом, стояло кiлька восьмиколiсних машин iз скошеними вниз, як у човнiв, носами.

– А то що таке?

Я тицьнув рукою в бiк отих восьмиколiсних машин iз скошеними носами.

– Бронетранспортери-амфiбiї. Для подолання водних рубежiв, да, i для висадки десантiв Зрозумiв?

– Зрозумiв.

Вiн говорив ламаною, мiшаною мовою – половина слiв українських, половина росiйських. Мабуть, йому було важко, але все-таки вiн намагався говорити по-українському, i це виходило у нього якось симпатично.

I оте своє «да» майже пiсля кожного слова вiн вимовляв з особливою спiвучою кавказькою iнтонацiєю, i воно не дратувало, а навпаки, теж було якесь симпатичне.

Ми проїхали трохи далi. Бiля довгого дерев'яного барака вiн сказав:

– А це їдальня.

Перед їдальнею стояла вантажна машина, ззаду до якої було причеплено щось схоже на гармату, нацiлену дулом у небо. Я вже знав, що це таке. А колись ми з хлопцями не знали i довго сперечалися.

Антончик Мацiевський казав, що то гаубиця, Вася Деркач запевняв, що мiномет, а Карафолька доводив, що секретна ракетна зброя останнього зразка. А виявилося, що то похiдна кухня.

– Ну що, подобається тут у нас, да? – спитав офiцер.

– Ага, – сказав я.

– Ти в якому класi?

– У сьомому.

– Значить, через чотири роки… Ну, все, поїхали, да.

Вiн розвернув мотоцикл i дав газ. I за хвилину ми знову були бiля арки. Вартовий пiдняв шлагбаум, i ми рвонули «генеральською» дорогою назад до дота.

«Оце все? – розчаровано дивувавсь я. – Чи, може, так задумано – спершу просто ознайомлення з територiєю табору, а потiм… Чи, може… чи, може, я їм… не пiдiйшов?»

Менi стало дуже гiрко вiд цiєї думки.

Ми пiд'їхали до доту. Стали. Якийсь час я ще сидiв, тримаючись за його гiмнастерку. В мене ще лишалися краплини надiї, що це ще не все. Вiн повернув до мене обличчя i усмiхнувся.

– Менi злазити? – тихо спитав я.

– Да, дорогий друже, – сказав вiн.

Я важко перевалив через сiдло ногу й злiз.

Вiн знову усмiхнувся.

– Да, будьмо знайомi – старший лейтенант Пайчадзе, – вiн простягнув менi руку. – До речi, скажу тобi по секрету, да, у нас у штабi була розмова, щоб узяти шефство над вашою школою, да. Пiдняти вiйськово-спортивну роботу серед старшокласникiв. Га? Будемо запрошувати до себе, да, знайомити з матерiальною частиною, з бойовою технiкою. Треба готувати з вас хороших воїнiв, да. Вiрно я кажу, га?

Нi, щось вiн не те каже… Невже я йому не сподобався, невже не пiдiйшов? Я допитливо глянув на нього довгим поглядом i наважився.

– Ви, може, думаєте, що когось кращого знайдете? – я зневажливо хмикнув. – Навряд. Хiба що Павлуша, може… Але…

Вiн пипьно глянув на мене i сказав:

– Думаю, що ти хороший хлопець, да… Але не розумно, про що ти говориш…

Кров кинулася менi в обличчя. Нащо я сказав?! Ет!

– Нiчого, це я просто так… Спасибi! До побачення! – Я швидко скочив на Вороного i крутонув педалi. Вiд'їжджаючи, чув, як Митя Iванов промовив:

– Дивний хлопець, правда!

Пайчадзе щось вiдповiв – я вже не чув.

Тьху! Як паршиво вийшло!

Якщо вони справдi нiчого не знають про лист, то вони точно думають, що я цiлковитий дурень або пришелепуватий.

А якщо… Тодi ще гiрше. Виходить, я їм таки не пiдiйшов.

Але чому в листi було сказано про амбразуру, про iнструкцiї? Для чого? Невже просто так? Навряд.

I, здається, в того офiцера, що передавав менi листа, таки не було вусикiв. Я їх запам'ятав би.

Тодi, може, i Пайчадзе, i Iванов просто не в курсi справи? Коли проводиться секретна операцiя, про неї знає дуже обмежена кiлькiсть людей, навiть серед своїх. Це закон. Слава богу, кiнофiльмiв таких я надивився, та й книжок прочитав – будь здоров!

Тодi треба почекати, може, цi тактичнi навчання скоро закiнчаться i пост знiмуть. Я виїхав на узлiсся i звернув у посадку, молоденький сосняк. Поклав Вороного на землю пiд сосонками, а сам прилiг на теплий i м'якенький, як перина, сивий лишайник.

Звiдси добре було видно i дерев'яну вишку, що стримiла над лiсом, i дорогу. На вишцi майорiв червоний прапор. Я вирiшив ждати. Ждати, може, цей прапор скоро спустять, i тодi можна буде пiдiйти до амбразури. Не мiг же я спокiйно їхати додому, навiть не довiдавшись, що там таке в тiй iнструкцiї.

Попередня
-= 148 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 13.

Останній коментар

serGEI 30.07.2019

фігня


Минають дні 30.12.2018

Clova poprapyckali. Yjac


Минають дні 30.12.2018

Погано


Додати коментар