Слава ЗСУ!

Я безсило вiдкинувся на подушку.

Лежав i прислухавсь, як усерединi в мене щось булькало, бурчало й переливалося. То гуляли в порожньому животi одинока яєчня, трошечки сиру й молока. Гуляли, не в змозi порятувати слабiючого органiзму.

Кольнуло у боцi!.. I нога затерпла, мабуть, кров туди вже не доходить… I рука лiва якась безсило млява. Це ж там серце близько… Видно, серце вже вiдмовляється працювати…

О! Диха-iи вже важко. Уривчасте якесь дихання. I пальцi на руках уже посинiли, здається, одмирають. Ех, жаль – нема Павлушi. Хотiлося б з ним попрощатися. Не встигну, мабуть…

З-за печi визирнуло лукаве Ярищине око. Вона смiялася. Вона й не уявляла, як менi зле. Вона думала, що я придурююсь.

Треба їй якось довести, що це не жарти, що менi таки погано, що, може, це останнi мої хвилини… Я не мiг помирати пiд її хихикання.

– Яришко, – ледь чутно промовив я. – Iди сюди.

Вона вийшла з-за печi.

– Яришко, – зiтхнув я i замовк. Вона пiдiйшла ближче. Личко її стало трохи серйознiшим.

– Яришко, – вдруге зiтхнув я i знову замовк. Я мусив сказати зараз щось незвичайне, щось значуще, благородне й велике, що говорять тiльки перед смертю.

– Яришко, – сказав я нарештi тихо й врочисто. – Вiзьмеш собi мiй велосипед… Я дарую тобi його… I заплющив очi.

– Ой! – верескнула вона радiсно. – Ой! Пгавда?! Ой! Сегйозно?! Ой бгатику мiй! Який ти хогоший! Ой! Дай я тебе поцiлую.

I її губенята мазнули мене по щоцi бiля носа. Я одвернувся до стiни, бо вiдчув, що от-от заплачу.

Ми з Яришкою найчастiше сварилися саме через той мiй велосипед. Вона хотiла на ньому кататися, а я не хотiв, щоб вона каталася. Я вважав, що вона ще соплива, щоб кататися на дорослому велосипедi. Тiльки в перший клас пiшла в цьому роцi. До педалей ще навiть не дiставала. Але однак примудрялася їздити – просовувала праву ногу крiзь раму i, звиваючись черв'яком, навстоячки крутила педалi. Ця її спритнiсть тiльки дратувала мене. Таке потворне катання було, на мою думку, образою для велосипеда.

I взагалi кому хочеться, щоб на його велосипедi хтось катався! Це завжди неприємно, завжди противно. Велосипед – це щось дуже особисте, близьке, заповiтне. Це ближче, по моєму, за сорочку, за штани, за що хочеш…

I зараз, подарувавши велосипед Яришцi, я вiдчув, що мої рахунки з життям майже зведенi.

Я чув, як вона, забувши вiд щастя про мою хворобу, вже витягала Вороного iз сiней надвiр. I вiн жалiбно деренчав i дзвенiв. Цi звуки шматували моє умираюче серце. Так востаннє тужливо iрже вiрний кiнь, навiки прощаючися з козаком.

Я витягся, як мрець, склав на животi руки i приречено втупився у стелю.

Я ждав приходу смертi.

Годинник на стiнi невмолимо одцокував хвилини.

Але несподiвано замiсть смертi прийшла медичка Люба Антонiвна.

Грюкнувши дверима, вона зайшла в хату i швидким кроком наблизилась до мого лiжка.

Поклала руку менi на лоба, потiм узяла за пульс.

I все це, не кажучи нi слова, мовчки, зосереджено, строго.

Я завмер в безнадiйному чеканнi.

Скiнчивши слухати пульс, вона пiдняла менi сорочку, схилилася i приклала маленьке холодне вухо до моїх грудей. Вона завжди вислухувала хворих просто так, вухом, без всякого лiкарського причандалля.

I, тiльки вислухавши мене, вона сказала нарештi весело:

– Молодець, козаче! Все гаразд! Скоро будеш здоровий.

I ляснула мене долонею по пузi.

– Еге! Гаразд! – буркнув я. – Оно вже й їсти не можу. Органiзм не приймає. I голова крутиться, пiдвестися несила.

– Що? – вона здивовано глянула на тарiлки, що стояли на стiльцi. – А це хто снiдав?

– Та я ж бачите… —зiтхнув я.

– Ну! Бачу! I яєчню, бачу, прийняв твiй органiзм, i сиру пiвтарiлки, i молока Що ж ти хочеш? Пiсля такої температури це навiть забагато зразу. Забороняю тобi їсти по стiльки! А голова крутиться вiд довгого лежання. Треба вставати потрошку, раз температури нема. Дозволяю тобi сьогоднi встати хвилин на десять-п'ятнадцять i походити по кiмнатi. Тiльки не бiльше… «Органiзм не приймає!» – вона усмiх-нулась. – Ех, ти! Герой!

Я насупив брови i одвернувся.

Я не дуже їй вiрив. Вона медичка. Вона мусить заспокоювати хворих. Така її робота, їй за це грошi платять.

I все-таки пiсля того, як вона пiшла, я вiдчув, що менi полегшало – перестало колоти в боцi, i нога одiйшла, i руку одпустило. I серце забилося бадьорiше. Смерть поки що вiдступила.

Менi навiть здалося, що я почув, як вона, загримiвши кiстками, побiгла-покотилася кудись геть по дорозi… Чи. може, то загримiв, упавши разом з Яришкою, мiй велосипед у дворi?..