Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Тореадори з Васюкiвки

Бажаємо найскорiшого видужання.

Г. П. Г»

Коли я дочитав, у мене пульс був, мабуть, ударiв двiстi на хвилину. Аж у скронях гупало.

Вони! Знову вони! Троє невiдомих!

Якраз сьогоднi я згадував про них. Не те, що я забув. Нi. Просто подiї тої страшної ночi, а потiм моя хвороба якось одсунули думки про це, заглушили iнтерес, i все воно згадувалося так, нiби то було не зi мною, а десь читане чи бачене у кiно.

I дедалi частiше я думав, що, мабуть, усе це щось несерйозне, чийсь жарт, тiльки незрозумiле чий i для чого.

Вже кiлька разiв я вирiшував поговорити нарештi про всю iсторiю з Павлушею, але кожного разу в останню мить щось заважало: або Павлуша пiднiмався, щоб iти, або хтось заходив у хату, або в самого мелькала думка: «А що, як це справдi вiйськова таємниця?» I момент минав, i я так i не говорив. До того ж мене бентежило, чого мовчав Павлуша. Я двiчi намагався вивiдати, куди це вiн їхав тодi «глеканкою» на велосипедi, але вiн од вiдповiдi ухилявся. Перший раз вiн якось ловко звернув розмову на iнше, а другий, коли я прямо сказав йому, що бачив, як вiн виїхав увечерi з села i гайнув у бiк лiсу, вiн невинно заклiпав очима: «Щось не пам'ятаю. Може, в Дiдiвщину… Не пам'ятаю…» – i так вiн це щиро, безпосередньо сказав, що, якби я сам не бачив його тодi на власнi очi, то повiрив би.

I от…

«Розголошення таємницi карається за статтею 253 кримiнального кодексу УРСР».

Тепер ясно, чого мовчав Павлуша.

Але… як же я знатиму, коли з'явиться прапорець на щоглi, якщо я лежу?

Нi, я мушу поговорити сьогоднi з Павлушею. Врештi друг вiн менi чи не друг? Якщо вже на те пiшло, я готовий разом з ним вiдповiдати по цiй 253-й статтi. I в тюрмi сидiти з ним готовий. (Тiльки щоб в однiй камерi). А чого обов'язково сидiти? Якби я якомусь вороговi розголосив таємницю, тодi iнша справа, а то ж друговi. Та й що розголосив? Я ще не маю чого розголошувати. Я ще сам не знаю, в чому полягає ця державна вiйськова таємниця. Може, Павлуша знає, то хай менi розголосить. А якщо не розголосить, то вiн менi, виходить, не друг. Цiкаво, чи розголосив вiн Гребенючцi? Якщо їй розголосив, а менi не хоче, тодi все, мiж нами все кiнчено.

Коли я й так не мiг завжди дочекатися приходу Павлушi, то ви собi уявляєте, з яким нетерпiнням чекав я його зараз!

I, почувши у дворi його голос, я аж пiдскочив на лiжку, Вiн завжди ще у дворi гукав на повний голос: «Яво-о! Го-го!» – сповiщаючи, що уже йде.

Павлуша вбiг у хату захеканий, розчервонiлий i вже з порога почав збуджено:

– Старик! Тiльки що Пашкiвський погрiб одкопували. Не вiриш! Одкопали каструлю, а там вареники з вишнями. Скуштували – свiжiсiнькi, наче вчора зваренi. А бiльше тижня минуло. Скажи! Кориснi копалини – вареники з вишнями! Викопанi допотопнi вареники з вишнями! Га? Сила! Головне – як вода туди не попала? Мабуть, землею одразу присипало, а кришка щiльна i… Тiльки трохи зверху пiдмоченi, а внизу – абсолютно! Я п'ять штук ум'яв. Смакота! Що з тобою? Ти що – погано себе почуваєш?

– Та нi, – хитнув я головою. Я вирiшив не вiдкладати, бо в будь-яку хвилину може прийти Яришка.

– Павлушо, – я пильно глянув йому в очi, – ти менi друг, скажи чесно?

– Ти що? Друг, звичайно.

– Скажи, а ти мiг би… сiсти разом зi мною в тюрму?

– Тю! – вiн розгублено усмiхнувся. – Ти що – сiльмаг обiкрав?

– Нi, без жартiв скажи – мiг би?

Вiн насупив брови.

– Мiг би… Ти ж знаєш.

– Ну, тодi на, читай, – i я простягнув йому листа.

Поки вiн читав, я не зводив з нього очей. Вiн спершу зблiд, потiм почервонiв, далi почав скрушно хитати головою. Дочитавши, звiв на мене очi й зiтхнув:

– Так… «Г. П. Г.» Значить, i тобi… Нiчого не розумiю…

– А тобi, виходить, теж? I мовчав…

Павлуша винувато знизав плечима:

– Ну, коли б же я мiг сказати! Ранiше – сам знаєш. А потiм ти захворiв, тобi ж хвилюватися не можна, так що.

– Не можна хвилюватися? Менi дуже прекрасно можна хвилюватися! Менi навiть треба хвилюватися! Менi не можна лежати, як колода, бо я так не витримаю… Ану розказуй! – Я рвучко сiв на лiжку, щоки в мене горiли. Я й справдi вiдчув якийсь раптовий прилив сил, енергiї i бадьоростi.

– Ну що… Ну, iду я якось вулицею, раптом назустрiч менi офiцер на мотоциклi. Спинився «Павлуша, – питає, – Завгороднiй?» I простягає конверт. I як газоне – тiльки я його i бачив. У шоломi, в окулярах – обличчя не розгледиш.

– Точно!

– Ну, розгорнув я листа. «Дорогий друже… секретна справа… треба прийти у Вовчий лiс до дота… в амбразурi iнструкцiя».

Попередня
-= 173 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 13.

Останній коментар

serGEI 30.07.2019

фігня


Минають дні 30.12.2018

Clova poprapyckali. Yjac


Минають дні 30.12.2018

Погано


Додати коментар