Слава ЗСУ!

Та хоч як швидко мчали ми, вогонь був ще швидший. Поки ми добiгли, вiн розпросторився уже метрiв на двадцятп по фронту в один i в другий бiк вiд палаючого змiя i бiг далi, злизуючи вогненними язиками сухе сiно, що покосами лежало на землi. I вже iз трiском займалися кущi на узлiссi, Загориться лiс – буце лихо!

Я знав, що таке вогонь.

Позаторiк загорiлася хата Чучеренкiв. Спалахнула, як свiчка. I поки люди добiгли з поля, згорiла дотла. Самi головешки лишилися.

Не можна гаяти нi секунди. Я на бiгу зiрвав iз себе новий святковий пiджак i кинувся просто у вогонь, топчучи його ногами i збиваючи полум'я пiджаком.

Павлуша був без пiджака, у самiй сорочцi. Вiн кинувся до кущiв, рвонув кiлька гiлок з листям i ними став збивати вогонь.

Холошi штанiв почали тлiти, страшенно пекло в ноги, ми задихалися вiд диму й жару, але продовжували боротися з вогнем.

А з саду лунав веселий весiльний галас, регiт, пiснi. Нiхто не бачив, не знав i не пiдозрював, що тут коїться… I як не гукай – нiхто не почує.

– Сiно, сiно вiдгребти треба! Щоб далi не займалося! – почув я раптом голос… Гребенючки.

Я обернувся. Жмутом гiлок вона квапливо одгрiбала сiно, яке ще не загорiлося. Правильно! Спершу треба перепинити шлях вогню, щоб не ширився далi, а тодi вже гасити. Я кинувся допомагати їй. Павлуша теж.

Як потiм з'ясувалося, оголосивши по радiо, вона зразу побiгла шукати нас. I бачила, як тягло нас по полю, як спалахнув змiй. I побiгла нам на допомогу.

Ми швиденько одгребли сiно i кинулися знову в бiй з вогнем.

Утрьох справа пiшла краще. Вогонь почав потроху вiдступати. Вже бiльше було диму, який несамовито їв очi, так що сльози струменiли по щоках безперестанку. Але ми, незважаючи нi на що, з усiх сил боролися з вогнем. I нарештi вiн скоривсь i згас. Ми ще довго ходили по згарищу, затоптуючи жаринки, щоб не розгорiлося знову.

I от усе скiнчено.

Знеможенi, ми посiдали на землю i сидiли мовчки, тiльки перезиралися, важко дихаючи.

Обличчя в нас були закiптюженi, аж чорнi, попалений одяг звисав клаптями. Я глянув на Гребенючку i усмiхнувся. А вона таки молодець. Справдi-таки молодець! Їй-богу! Не кинула нас у бiдi, не втекла, не злякалася вогню. Навпаки! Билася з полум'ям, як… як тигриця. Молодчинка!

I я подумав: «Цiкаво, мабуть, було б намалювати таку картину: сидять троє пiсля того, як загасили пожежу, – обiдранi, бруднi, закiптюженi, але щасливi, як солдати-переможцi…»

I ще я подумав, що, мабуть, i Гребенючка, i Павлуша стануть-таки художниками. Ну, що ж. Хай! А чого, як є здiбностi? Бач, якого ж змiя розмалював Павлуша. Красота, а не змiй був.

I раптом у мене виникла несподiвана думка: хоч би ким ми стали в життi, а солдатами ми станемо обов'язково. Це точно. Кiнчимо школу i пiдемо в армiю. I, може, навiть попадемо в цi табори, що в нашому лiсi. До полковника Соболя.

Ото було б здорово!

I будемо ми з Павлушею дружити наймiцнiшою, найвiрнiшою солдатською дружбою – до останньої краплi кровi.

Ну, а… Ганька? Гребенючка?

Ну, що ж, хай буде й Ганька!

Хай буде Ганька-кулеметниця! Як у «Чапаєвi».

Хай!