Слава ЗСУ!

Коротше, ми сидiли на баштанi i хрумкали кавуни. Краденi. Дiда не було. Не було й близько Вiн пiшов у сiльмаг по цигарки Ми бачили. I ми були спокiйнi. Вiн там обов'язково зустрiне якогось свого друзяку, дiда Вараву абощо, i вони заведуться про американських агресорiв чи про реваншистiв аж до смерку. Це вже точно. Дiд Салимон цiлими днями знiчев'я слухав у самотинi на баштанi транзистор «Атмосфера», що купив собi у сiльмазi, i його просто розпирало вiд рiзних новин.

Отже, ми сидiли й хрумкали. Тобто уже й не хрумкали навiть. Один тiльки товстий Гришка Сало хрумкав – той мiг день i нiч їсти. А ми всi сидiли й хукали.

От понаїдались кавунiв! Що називається, од пуза. Далi їсти вже нема змоги – нiкуди.

Ми сидiли пiд величезною горою кавунiв – це вже зiбрали для вiдправки, завтра прийдуть машини.

I їсти несила, i несила кинути цей кавунячий рай – коли ще так пощастить, щоб дiда не було, та й вивезуть же завтра.

Пробували ми у футбола кавуном грати – важко, ноги болять.

Пробували у «вiйни». Виклали з кавунiв на землi вiйськовий об'єкт – ворожу укрiплену лiнiю. Взяли в руки по кавуновi – це бомби, – пiдняли над головою i – ву-у-у!. Летять нашi радянськi штурмовики-бомбовики. Пiдлiтають – рреп! рреп! Репаються смугастi бомби, летять врiзнобiч осколки i шрапнель – чорнi слизькi «сємочки», ллється червона кавунова кров…

Побомбили кiлька хвилин, глянули – аж самим страшно стало й совiсно. Червоно-бiло-зелена каша на землi.

– Е, хлопцi! Це вже свинство! Так тiльки фашисти роблять!

– I правда! Давайте не будемо!

Знову посiдали, сопемо.

Подивився тодi Стьопа Карафолька на гору кавунiв i каже:

– Здоровеннецька все-таки! Справжнiсiнька тобi пiрамiда єгипетська.

I раптом пiдхопився:

– Пацани! А давайте заграєм у фараона i єгипетську пiрамiду.

– Га? Що? Кого? – не розшолопали ми.

Стьопу ми не любили. Вiн щодня чистив зуби, робив зарядку i взагалi був свиня. Коротше, вiн був те, що називається зразковий учень: учився на самi п'ятiрки, поводився в школi бездоганно, не бешкетував, не бив вiкон, не вмочав косу дiвчинки, що сидить попереду, в чорнило, не пiдпалював на уроцi «жабку» з кiнострiчки… I цим дуже всiх нас пiдводив.

Бо завжди:

– А от Стьопа, бачиш…

– А чому Стьопа…

– А подивись на Стьопу…

I – лясь! лясь! лясь!

«А щоб тобi, Стьопо, чиряк сiв на носi!» – завжди думалося в такi хвилини.

Але iнодi ми Стьопi прощали за те, що, на наш погляд, вiн дуж-же багато знав. Бо читав день i нiч. I був для нас свого роду ходячим довiдником.

От i зараз.

– А що воно за таке – єгипетськi пiрамiди? – жуючи, спитав Гришка Сало.

– Не знаєш, барахольщику? Це такi гробницi здоровущi. В Єгиптi. В них єгипетських царiв-фараонiв ховали Багато столiть тому. Досi стоять, як новiсiнькi, i туристи з усього свiту приїздять на них дивитися.

– Ага, про це у п'ятому класi проходять, я в братовому пiдручнику бачив, – пiдтвердив Антончик.

– А я по телевiзору в кiножурналi, – сказав Вася Деркач.

– Ну й що? – спитав я – А як же грати?

– Як? Хм! – презирливо хмикнув Стьопа. – Виберемо серед нас фараона. Вiн умре, i ми його поховаємо I пiрамiду зробимо. 3 кавунiв.

– А що – це вещ! – У Яви загорiлися очi. – Iнтересно!

– Хлопцi! Да ви що? Тю! – сказав я – На бiса нам у того смердючого фараона! У мертвяка! Теж iще весело – у похорон грати! Ха-ха!… Давайте лучче у прикордонника шпигуна. Я згоден шпигуном!

– Старик! Домовилися – все! – рiшуче сказав Ява. – Давай щитаться, кому фараоном. Ну! Котилася торба з високого горба, а в тiй торбi хлiб-паляниця, кому доведеться, той буде… фараоном.

Я! Так i знав. Чуло моє серце.

– Старик! По-чесному! – сказав Стьопа Карафолька. Це ми од київських мисливцiв навчилися говорити один на одного «старик».

Я зiтхнув.

Я був страшенно невезучий У що б ми не грали, менi завжди випадало бути чи то розбiйником, чи злодiєм, чи шпигуном чи фашистом, чи бiляком. Коротше, ворогом. Я вже не пам'ятаю навiть, коли я був нашим, радянським. А я так любив наших! I завжди був ворогом.

– Старик! Нiчого, не хвилюйся! Тобi в коханнi везтиме! Точно! Є така прикмета! – заспокоювали мене хлопцi – Он-до Гребенючка на тебе задивляється.

– Подавiться своїм коханням! Плював я на кохання! Триста лет! з ненавистю цiдив я крiзь зуби й плентався займати свої ворожi позицiї.

I коли Стьопа Карафолька тiльки вимовив слово про ту єгипетську пiрамiду, я вже не сумнiвався, що фараоном буду саме я. I не помилився…

– Ну, то що робить? – сумно спитав я.