Слава ЗСУ!

– А я знаю? Не в гостi до мене, в усякому разi.

– А ти чув, як у воду шубовснуло щось?

– Чув, звичайно. У мене аж у животi тенькнуло.

– Може, то когось утопили? Га?

– Хто його зна.

– Так, може…

– Цить! – Кукурузо раптом схопив мене за руку. – Пригнись.

Ще не знаючи, в чому справа, я слухняно пригнувся.

– Диви! – прошепотiв Кукурузо. На плесо виплив човен У ньому сидiв Книш. Човен плив тим самим «курсом», що й незнайомець уночi. Обiгнув острiв i зник за прибережними кущами.

Ми кинулися в траву i поповзом – туди. За тими кущами острiв кiнчався. Нiкого там не було. Книш проплив мимо.

– У човен!

Ми сiртонулися до плоскодонки.

Кукурузо враз спинився:

– Взять рушницю?

– Не треба! – прохопивсь я, потiм додав – Нiколи.

Ми сiли в човна i почали огинати острiв, наближаючись до того мiсця, де вночi зник незнайомець. I хоч зараз був ранок i свiтило сонце, серця в нас билися тривожно – ми не знали, що нас жде там, за кущами. А що, як дiйсно щось жахливе…

За кущами починалася вузенька стружка А навкруги – щiльнi очерети. Шлях був один. Ми в'їхали в стружку. Стружка була вузька, але майже рiвна й нiкуди не звертала.

Незабаром ми випливли на невелике плесо i побачили острiв. Я здивовано глянув на Кукурузо. То був Високий острiв. Ондо й Бурмилiв курiнь – «президенцiя» – якраз край берега. Я й не знав, що цiєю стружкою можна втрапити до Високого острова i що вiн так близько. Ми завжди добиралися до Високого острова iншим шляхом.

Ми обережно пiдпливали до берега Попiд берегом стояло два човни.

З за куреня лунали добре чутнi голоси Книша и Бурмила. Їх не було видно. Вони, мабуть, сидiли бiля вогнища – курився синiй димок.

– Нехорошо це… – докiрливо говорив Бурмло – Нехорошо…

– Цить уже – «нехорошо!» Моральний кодекс найшовся менi! А ятери вночi хто ставить?

– Та що ти! Двiєчко ятеркiв якихось гнилих, ледь живеньких. Туди й риба не йде. Щоб я бога не бачив!

– Нiчого-нiчого! За це теж Радянська власть по голiвцi не гладить.

– Але ж… Так то ж зовсiм iнше…

– Ну, якщо ти така цяця, то качай отсюдова, не мiшайся! Щоб я тебе тут i не бачив! Сьогоднi вночi я це зроблю – й квит! I дивись менi!

– Та гаразд уже! Тiльки хоч зараз iди звiдси, бо понаїдуть отi юннати з стариком! Кому це нужно!..

Я схопився за весло.

– Гребiмо звiдси – вiн зараз пливтиме.

Добре, що човни нашi в обидва боки однаковi – що носом пливти, що кормою (корма теж загострена). А то б ми не розвернулися – вузько. Та й не встигли б. А так натиснули ми – i заднiм ходом у стружку чимдуж, до острова Переекзаменовки. I тiльки вже як добряче замаскували човна в очеретах попiд берегом свого острова – одхекались i прийшли до тями.

Так он воно що! Значить, то вночi Бурмило був, ятери ставив А ми трохи не повбивали один одного.

Але що ж сьогоднi вночi робитиме Книш на исокому островi?! Що навiть Бурмило його одговорював. Певно ж, не в цурки-палки гулятиметься!

– А може, вiн хоче глобулус викрасти й за кордон передати? – каже Кукурузо.

– А вiн хiба секретний?

– А що ж ти думав, може, й секретний. В усякому разi, крiм глобулусу, на цьому островi красти нiчого. Не жабiв же.

Невже глобулус?..

I раптом я згадав…

Це було мiсяцiв пiвтора тому. Я поїхав з мамою на базар. Вона просила помогти пiдвезти їй кошики.

Базар у нас у райцентрi, дванадцять кiлометрiв вiд села. Ранiше туди човнами по рiчцi їздили. А тепер бiльше на велосипедах. Швидше.

Поїхали ми. Мама на «Українi», я на своєму «Орльонку». Не люблю я базарiв, та що поробиш.

Одвiз я кошики, збираюся назад їхати. I тут бачу – Книшиха. Торгує у ряду, де продають насiння, сушенi трави та рiзнi «спецiї». На дашку рундука, за яким вона стоїть, пришпилено портрет космонавта Поповича.

Добре поставленим базарним голосом Книшиха вигукує:

– А кому льобулi. кому льобулi? Двадцять копiйок пучечок! Кому льобулi? Чиста льобуля! Сто процентiв вiтамiнiв! Усi вiтамiни! А! Б! В! Г! Д! Бiльш не купите нiде! Навались, у кою грошi завелись.

Її оточують покупцi. Торгiвля йде повним ходом.

– Як чайок заварювать, – пояснює Книшиха якiйсь молодицi. – Од бешихи крепко домагає… Од перестрiту… Од… – шепче щось молодицi на вухо.

– Ну?! – здивовано-радiсно каже молодиця, – Дайте три пучечки.

– Уступили б трохи, тьотю… Дорого, – торгується iнша молодиця.

– Дорого – мило, дешево – гнило, моя дорогенька! Не можу менше… – i вже Книшиха замакiтрює голову якiйсь лiтнiй дачницi. – Можна й у борщ… Смакота! Берiть, дама, не пошкодуєте. Чоловiк вам ноги цiлуватиме!