Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Тореадори з Васюкiвки

– Молодчинка! – похвалив мене Ява. I наче хто кухоль теплого молока вилив за пазуху – то радiсть теплом розлилася в грудях: не часто мене Ява хвалить.

Ми – хамiль-хамiль – i в кущi бузковi за школою. У самiсiньку гущину забрались, аж пiд стiну сарая. Темно тут, ватишно – надiйне мiсце.

– Хай тепер найдуть! Ото панiка буде! Не кiнчаться сьогоднi уроки. Аж до завтра вчитимуться. Хи-хи! Без дзвоника вони як без рук. У навчальному процесi дзвоник – основна пiч, – сказав я, виймаючи з-пiд сорочки шкiльне калатало.

– Це ти красиво придумав! Молодчинка! – мовив Ява i взяв у мене з рук дзвоника (я вiдчував, що йому було трохи прикро, що то не вiн придумав, – вiн звик усе сам придумувати).

– О! Знаєш що! – стрепенувся вiн раптом. – Ми його Собакевичу на шию привiсимо. Га?

– Здорово! – сказав я. Хоч i не второпав, для чого це треба. Але я був би останньою свинею, аби не сказав, що це здорово (вiн же мене хвалив!).

– У тебе нема якоїсь шворки абощо? – спитав Ява.

Кинувсь я по кишенях:

– Нема.

– От чорт! I в мене нема. Слухай, а давай пасок.

– Отаке… А штани?

– Тож не назовсiм. Рукою подержиш. Якби в мене були на паску, а не на шлейцi, я б хiба…

Позаяк я був сьогоднi «молодчннка», вiдмовлятись просто не мав права. Зiтхнувши, я зняв паска, i Ява ловко почав прилаштовувати дзвоника Собакевичу до шиї.

– Здорово! От здорово ми придумали! – повторював вiн.

I раптом… Раптом за стiною сарая ми почули таке, що вмить примусило нас забути про дзвоник, про Собакевича, про все на свiтi. Сарай то був уже не шкiльний. Просто вiн задньою своєю стiною виходив у шкiльний сад, у тi заростi бузку. Сарай належав дядьковi Бурмилу, завзятому рибалцi, що жив одинаком i майже весь час пропадав у плавнях на риболовлi.

Ми аж влипли в стiну сарая, притуляючись вухами до кострубатих неструганих дощок. Розмовляли Бурмило i Книш, колгоспний шофер, що жив по сусiдству з Явою.

Ось що ми почули (до нас долинали Тiльки уривки розмови):

БУРМИЛО: Воно-то, конешно, так… Але…

КНИШ: Зате подаруночок матимеш вiд нiмцiв хiба ж такий! На десять рокiв буде…

БУРМИЛО: Ги-ги!

КНИШ: …Вермахт щедрий…

БУРМИЛО: А що ж, конешно…

КНИШ: Має бути двадцять залiзних… Точно… А якiсть… Бронебiйна… Р-раз – i нету! Будьмо!

Чути дзенькiт склянок, – мабуть, Книш i Бурмило випивають.

КНИШ: Купимо в Києвi, що треба, i за дiло!

БУРМИЛО: Сам не можеш?

КНИШ: Якби я мав час,i якби плавав так, як ти, я б взагалi без тебе обiйшовся.

Бурмило щось прохарамаркав, ми не розiбрали анi слова.

КНИШ (роздратовано): А… хрест-навхрест! Треба хапати момент, а ти!.. Це ж так удачно, що мене посилають з цiєю екскурсiєю шкiльною…

БУРМИЛО: Ну, гаразд! Завербував.

КНИШ: Тiльки ж – нiкому-нiкому! Жоднiй живiй душi. Бо – як довiдаються…

БУРМИЛО: Щоб я бога не бачив! Що я – маленький! Це ж таке дiло…

КНИШ: Ну, до завтра!

I все. Запанувала тиша. Певно, Книш i Бурмило вийшли з сарая.

Ми перезирнулися.

Не знаю, якi були очi в мене. Але Явинi очi горiли i свiтилися, як у хорта. А що! Хотiв би я глянути на вашi очi, якби ви почули таку розмову.

– Га?! – роззявив рота я.

– Га?! – роззявив рота Ява.

Але нiчого бiльше вимовити ми не встигли. Бо в цей час почувся знайомий заливистий голос шкiльного дзвоника. Ми так i застигли з роззявленими ротами. Захопившись таємнично. розмовою, ми зовсiм не помiтили, що Собакевич кудись зник. I от… Навкарачках, по-собачому, ми швидко подряпалися крiзь гущину i вистромили з кущiв голови.

Попiд вiкнами школи, ганяючись за куркою, гасав по подвiр'ю Собакевич. Метляючись на шиї в нього, деренчавзаливався дзвоник. Думаючи, що вже перерва, горохом висипали з класiв учнi. З вiкон, здивовано позираючи на годин. пики, виглядали вчителi. На ганку з'явилася Галина Сидорiвна.

– Хулiганство! Неподобство!. Порушення навчального процесу! – загукала вона.

З-за рогу вибiгла баба Маруся. Вгледiвши Собакевича, вдарила руками об поли, кинулася за ним – одбирати дзвоник. Собакевич – навтiки. I куди ж ви думаєте – до нас, у кущi.

Ми з Явою вмить розвернулись i так само навкарачках чкурнули назад, у гущавину, до сарая. Причому, якщо Ява рачкував нормально, на чотирьох, то я – на трьох, як собача з перебитою лапою, – менi ж доводилось однiєю рукою пiддержувати штани.

Ми притиснулися до стiни сарая – далi тiкати було нiкуди. Дзвоник все ближче, i от уже Собакевич з розгону ткнувся носом Явi в щоку. Що ж, вiн був не винен – в кого ж йому шукати захисту, як не в нас – своїх друзiв i рятiвникiв.

Попередня
-= 6 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 13.

Останній коментар

serGEI 30.07.2019

фігня


Минають дні 30.12.2018

Clova poprapyckali. Yjac


Минають дні 30.12.2018

Погано


Додати коментар