Слава ЗСУ!

Затремтіли страхополохи: їм привиділось, що Трістан уже вернувся, несучи їм кров і смерть.

-і Королю, ми дали вам добру пораду, ми дбали про вашу честь, як то й належить вірним феодалам: та віднині будемо мовчати. Не гнівайтеся ж, верніть нам свою ласку й прихильність. Але король випростався на сідлі і скрикнув:

- Геть із моєї землі, зрадники! Не діждати вам моєї ласки й прихильності! Через вас прогнав я Трістана; тепер ваша черга; геть із моєї землі!

- Гаразд, ясний королю! Замки у нас міцні, добре огороджені, поставлені вони на високих скелях і доступитись до них нелегко!

І, не попрощавшись, вони повернули коні й поїхали від короля.

Не чекав тоді король ні псів, ані ловчих, учвал погнав він свого коня до замку Тінтажель, сходами увійшов у зал, і здалека почула королева, як лунають його кроки по камінних тафлях. Вона встала, вийшла йому назустріч, взяла у нього, як завжди, меча і низенько вклонилася. Марк бере її за руку й підводить,- а Ізольда, глянувши на нього, помітила, що його благородне обличчя темне від гніву: таким бачила вона короля, коли стояв він, оскаженілий, біля карного вогню. ]110]

«Лихо мені,- подумала вона,- мого друга впіймано, король зловив його».

Серце похололо їй у грудях, і вона, не кажучи ні слова, впала до ніг королеві. Марк обняв її й ніжно поцілував; вона поволі очутилась.

- Мила, що в тебе за горе?

- Королю, мені страшно: гнів побачила я на вашому обличчі!

- Я сердитий вернувся з полювання.

- Королю, певне, ловчі не догодили вам, та чи ж варто це так брати до серця?

Марк усміхнувся на те:

- Ні, люба, не ловчі мої мене розсердили, а три поклепники, що здавна нас ненавидять: ти їх знаєш - Андре, Деноален і Гондоїн. Я вигнав їх із своєї землі.

- Королю, що вони насмілились говорити на мене?

- Хіба тобі не байдуже? Я ж прогнав їх.

- Кожен має право, королю, казати те, що він думає. Але й я маю право знати, в чому ж мене винувачено. А від кого ж я про це дізнаюсь, як не від вас? Я сама одна в цьому чужому краю, і ніхто, крім вас, мене не захистить.

- Гаразд. Вони гадають, що тобі слід виправдатись на суді божім, на іспиті розпаленим залізом. Королева,- кажуть вони,- королева сама була повинна б вимагати суду. Для невинних цей іспит не страшний. Чому б же їй не стати на його? Господь - праведний суддя: він навіки розвіє давні підозри... Ось як вони говорили. Та менше з тим. Я вигнав їх, кажу тобі.

Ізольда затремтіла і скинула очима на короля: [111]

- Королю, скажи їм вернутись до твого двору. Я виправдаю себе присягою.

- Коли?

- Десятого дня.

- Це короткий час, мила моя.

- Ні, дуже довгий. Але прошу вас закликати короля Аргура з сеньйором Говеном, з Жірфле, з сенешалем Ке і сотнею рицарів; нехай прибудуть вони до границі вашої землі, на Біле Поле, на берег річки, де межує Ар-турове королівство з вашим. Перед ними зложу я присягу, а не тільки перед вашими баронами: ваші-бо барони вимагатимуть ще нового для мене іспиту, і ніколи не буде краю нашим мукам. Але вони не зважаться на це, коли король Артур та його рицарі будуть мені за рукоїмців. їдуть Маркові герольди, поспішають, а Ізольда тим часом посилає тайкома слугу свого вірного Перініса Білявого - розказати Трістанові, що сталось. Перініс полинув лісами й борами, минаючи протоптані стежки, і ді-старся, нарешті, до побережникової хатинки, де уже не день, не два чекав на нього Трістан.