Слава ЗСУ!

Ще один гарматний постріл.

— Катніс! — долетів до мене голос Піти. Але цього разу я не відгукнулася. Поряд зі мною і досі ледь чутно дихав Біпер. Зовсім скоро ми з ним помремо. І Фіней з Енобарією теж помруть. Пролунало два гарматні постріли. Брут, Джоанна, Чич. Двоє з них уже мертві. Це означає, що Піті потрібно буде здолати тільки одного трибута. Це все, на що я спроможна. Одного ворога...

Ворог. Ворог. Це слово щось мені нагадало. Повернуло до дійсності. Перед моїми очима постало обличчя Геймітча, згадались його слова. «Катніс, коли будеш на арені...» — він невдоволено насупився. «Що таке?» — я відчула, як голос мій напружився, мовби я очікувала догани. «Просто пам’ятай, хто твій ворог, — нарешті промовив Геймітч. — Це все».

Ось що наостанок порадив мені Геймітч. Навіщо він мені про це нагадував? Я завжди знала, хто ворог. Хто на арені морить нас голодом, катує і вбиває. Хто скоро вб’є всіх, кого я люблю.

Коли це до мене дійшло, я опустила лук. Так, я знаю, хто справжній ворог. І це не Енобарія.

У мене мовби розплющились очі, я ще раз подивилась на ніж у долоні Біпера. Тремтячими руками зняла з рукоятки дріт, обмотала навколо стріли біля пір’я й закріпила вузлом, який навчилася в’язати на тренуванні.

Я підвелася, розвертаючись до силового поля; тепер я стояла на видноті, але не переймалася цим. Єдине, що мене турбувало, — куди спрямувати стрілу, куди хотів Біпер застромити ніж. Я підняла лук, скеровуючи його в тремтливий квадрат у силовому полі. Як там Біпер із Варистою його назвали, коли ми вперше таке побачили? Слабке місце. Я пустила стрілу, вона досягла своєї мети та зникла, тягнучи за собою золоту нитку.

На саму думку, до чого це може призвести, в мене волосся стало дибки — і в цю мить ударила блискавка.

Біла іскра побігла по дроту, і за секунду силове поле навколо арени вибухнуло сліпучим блакитним світлом. Мене відкинуло назад, я впала на землю, паралізована, цілком нерухома, очі вирячені, згори дощем сипалися якісь порошинки. Мені не дотягтись до Піти. Не дотягтися навіть до перлини. Але в могилу з собою я заберу красу.

Очі прикипіли до зірки в небі, і тут пролунав вибух.

РОЗДІЛ 9

Здавалося, все спалахнуло водночас. Земля вибухнула фонтанами дерну й потрощених рослин. Дерева загорілися. Навіть небо наповнилося яскравими зблисками світла. Я не могла втямити, що коїться з небом, що це за бомбардування, доки не здогадалася: то продюсери пускають феєрверки, в той час як на землі — справжнє пекло. Мабуть, на той раз, якщо глядачам замало розваги спостерігати за знищенням і самої арени, і останніх живих трибутів. А може, для того, щоб прикрасити наш кривавий кінець.

Цікаво, бодай хтось виживе? Чи буде взагалі на сімдесят п’ятих Голодних іграх переможець? Либонь, не буде. Врешті-решт, Червона чверть була запланована... як там президент Снігоу прочитав з картки?

«...Як нагадування бунтівниками про те, що навіть найсильнішим із них не здолати влади Капітолія...»

Навіть найсильніший із найсильніших не святкуватиме перемогу! Мабуть, від самого початку задумувалося, що на цих Іграх зовсім не буде переможця. А може, то мій останній прояв бунту змусив продюсерів діяти...

«Пробач мені, Піто, — думала я. — Пробач, що не вберегла тебе».. Не вберегла? Ліпше сказати, вкрала його останній шанс на життя, винесла йому смертний вирок, підірвавши це кляте силове поле. Можливо, якби ми всі грали за правилами, Піті б дарували життя.

Зненацька наді мною з’явився вертоліт. Якби зараз навколо було тихо, а неподалік сиділа переспівниця, я б почула, як джунглі змовкають, а пташка б стривожено зацвірінькала. Та в цьому хаосі вуха мої були не в змозі вловити тихі звуки наближення капітолійського вертольота.

З нього опустилась металева лапа й зависла просто над моєю головою. Металеві кігті зімкнулись навколо мене. Кортіло закричати, втекти, виборсатися з пазурів, але я задерев’яніла і не могла поворухнутися, тільки без надії сподівалася, що помру до того, як опинюсь у владі похмурих постатей там, у вертольоті. Мене рятують не для того, щоб коронувати як переможця: я помру повільною смертю на очах у всієї країни.

Мої найгірші страхи справдилися: перше ж обличчя, яке я побачила у вертольоті, належало Плутарху Гевенсбі, старшому продюсеру. Який же безлад я наробила на його чудових Іграх, зруйнувала бездоганний годинник, повний переможців різних часів! Через такий провал Плутарха скарають, можливо, й на горло, та спершу скарають мене. Його рука потяглась до мене — я думала, щоб ударити, — та він зробив дещо гірше. Великим і вказівним пальцями він опустив мені повіки, осліпив, прирік на вразливість. Тепер зі мною можуть робити все, що захочуть, а я навіть не знатиму, чого чекати.