Слава ЗСУ!

— Ну, і де ти не була? — запитав Геймітч знудьгованим голосом.

— Не була у козара й не побалакала про козу Прим, якій давно час мати козенятко, бо мені неправильно пояснили, де він мешкає, — я пильно поглянула на Прим.

— Таж ні, — сказала Прим. — Я все тобі правильно пояснила.

— Ти казала, він живе на заході неподалік спуску в копальні, — відповіла я.

— На сході, — виправила мене Прим.

— Ти точно сказала — на заході. Я тоді ще перепитала: «Де відвал шлаку?» — і ти відповіла: «Так».

— Відвал шлаку на сході, — терпляче промовила Прим.

— Ні. Коли це ти таке казала? — відгризнулась я.

— Вчора ввечері, — втрутився Геймітч.

— Вона точно мала на увазі спуск на сході, — додав Піта. Він подивився на Геймітча — й обидва засміялись. Я кинула погляд на Піту, і він удав, наче йому страшенно прикро. — Шкода, але я тобі давно казав: коли до тебе говорять, ти нікого не слухаєш.

— Закладаюся, сьогодні тобі теж казали, що він там не мешкає, а ти рнову не слухала, — мовив Геймітч.

— Геймітчу, краще мовчіть! — випалила я, тим самим засвідчуючи, що він має рацію.

Геймітч і Піта розреготались, і Прим також дозволила собі посміхнутися.

—Чудово! Може, тоді хтось із вас допоможе тій дурній козі завагітніти? — гаркнула я, від чого всі ще більше розреготались. Я подумала: «Мабуть, саме тому вони — Геймітч і Піта — і досі живі. Їх голіруч не візьмеш».

Я поглянула на миротворців. Чоловік усміхався, але жінку мені переконати не вдалося.

— Що в торбі? — різко запитала вона.

Вона, звісно, сподівалася знайти дичину чи рослини з лісу. Але я вивалила вміст торби на стіл і мовила:

— Дивіться самі.

— Як вчасно! — зраділа мати, побачивши бинти. — Ми майже все витратили.

Піта підійшов до столу і розгорнув мішечок із цукерками.

— О, м’ятні! — всміхнувся він і вкинув одну до рота.

— Це моє, — сказала я і спробувала вихопити в нього мішечок.

Піта кинув його Геймітчу, а той запхав собі в рот жменю цукерок, а тоді жбурнув мішечок усміхненій Прим.

— Ніхто з вас не заслуговує на цукерку! — сказала я.

— Чому це? Бо ми маємо рацію? — відповів Піта, пригортаючи мене. Я скрикнула від болю в куприку. І миттю вдала, що це вигук обурення, але по очах Піти збагнула: він здогадався, що я травмована. — Добре-добре. Прим сказала — на заході. Я точно чув: на заході. Ми всі тут недоумки. Так краще?

— Так набагато краще, — сказала я, відповідаючи на його поцілунок.

Я подивилася на миротворців, неначе тільки зараз про них згадала.

— У вас, здається, для мене повідомлення?

— Так. Від старшого миротворця Треда, — відповіла жінка. — Ви маєте знати, що відтепер огорожа навколо Округу 12 буде під напругою двадцять чотири години на добу.

— А хіба раніше напруги не було? — безневинно перепитала я.

— Він гадав, ви схочете переказати це своєму двоюрідному брату, — провадила жінка.

— Дякую, я перекажу йому. Гадаю, тепер, коли недогляд виправили, ми спатимемо значно спокійніше.

Звісно ж, я усвідомлювала, що граюся з вогнем, але відчула моральне задоволення.

Жінка зціпила зуби. План не спрацював, але як діяти далі, її не проінструктували. Вона коротко кивнула мені й пішла, і чоловік попрямував за нею. Коли мати зачинила за ними двері, я безсило сперлася на стіл.

— Що таке? — спитав Піта, підтримуючи мене.

— Я забила ліву ногу. П’ятку. Та й у куприка був невдалий день.

Піта допоміг мені дошкутильгати до крісла-гойдалки, і я повільно опустилася на м’яку подушку. Мати допомогла мені зняти черевики.

— Що з тобою трапилось?

— Я послизнулась і впала, — сказала я. Чотири пари очей з недовірою втупилися в мене. — Надворі слизько.

Ми всі чудово знали, що будинок прослуховується і розмовляти відверто — небезпечно. Не тут і не зараз.

Знявши з мене шкарпетки, мати почала обмацувати п’ятку, і я здригнулась від болю.

— Тут, може, й перелом, — зробила вона висновок і почала перевіряти другу ногу. — А тут, здається, все гаразд.

На куприку був тільки великий синець.

Прим відіслали по мою піжаму й халат. Коли я переодягнулася, мати зробила мені на ліву п’ятку холодний компрес і поклала під ногу подушку. Поки всі обідали за столом, я з’їла три тарілки тушкованого м’яса і півбуханця хліба. Я дивилася на вогонь і думала про Твіду й Бонні та сподівалася, що лапатий мокрий сніг замів мої сліди.

Підійшла Прим і всілася поряд на підлозі, схиливши голову мені на коліна. Ми смоктали м’ятні цукерки, я заправляла її русяве волосся за вуха.

— Як школа? — спитала я.