Слава ЗСУ!

- Навіть, так?

- Так! – голосно промовив Рустам. – Брат, який дуже любить тебе, і який весь цей час сумував за тобою.

- А чому ж тоді цей люблячий брат двадцять років назад не сказав: „Любі тато і мама, не віддавайте її в інтернат, віддайте краще мене”.

- Ельзаро, а ти знаєш, скільки разів я задавав собі те саме питання. Тоді я ще нічого не розумів. Але якби можна було повернути час, то я б вже нікому не дозволив розлучати нас.

- Рустаме, кому потрібен цей дурний театр? Де ти був раніше? Де? Коли я плакала ночами і благала, щоб мене забрали з того дурного бомжатника? Де був ти? Ходив з мамою в театр, чи катався з татком на машині? Ти знав усе. Ти знав, де я, ти знав, чому я там. Чого ж ти не шукав мене? Не писав листи? Чи у тебе не було грошей поїхати у Грецію і розшукати мене? Мабуть, твоя сім’я живе дуже бідно.

- Ти не віриш у мою щирість?

- Ні, - вперто відповіла актриса.

- Хочеш, щоб я заради тебе кинув свою сім’ю? Відрікся від батьків? Добре. Віднині у мене немає батьків!!!

Ельзара голосно засміялась.

- Дуже легко відрікатись від батьків тепер, коли вони дали тобі освіту, батько подарував тобі свою фірму. Звісно, навіщо тобі тепер батьки?

Рустам опустив очі.

- Знаєш що, - продовжила Ельзара. – Якби тоді, двадцять років назад вони віддали в інтернат тебе, то я б їх зараз не кинула.

- Ельзаро, вони вчинили з тобою жахливо. Я безперечно теж винен. Але вдруге я тебе не втрачу. Я доведу, що мої наміри щирі. І може, одного дня, ти знову ступиш на поріг нашого дому, але вже не як Ельзара Баталова, а як Маргарита Голей.

Ауріка сиділа навпроти Жанни, похиливши голову.

- Ауріко!

Ауріка мовчала.

- Ауріко, послухай мене...

- Я вже почула все, що ти мені сказала. Дякую тобі, Жанно, за дружню підтримку!