Слава ЗСУ!

- Так, - відповів лікар. – Їй зв’язуватимуть руки лише під час відвідин. Зрозумійте, ми несемо відповідальність і за тих, хто відвідує наших пацієнтів.

- Нічого, я все розумію.

- А зараз вам час іти. Їй треба відпочити, - промовив лікар.

- Тату, - раптом промовила Ауріка.

Чекаян обернувся і подивився на доньку. Вона вже не плакала і здавалося, виглядала повністю здоровою.

- Я б хотіла бачити…

- Кого, - підбігши до доньки, запитав мер. – Кого бачити?

- Може…, - невпевнено почала Ауріка. – Може, якби Едуард Демидов знайшов вільний час… Я б хотіла, щоб він приходив до мене і читав мені свій блискучий сценарій…

- Звісно, звісно, люба, він прийде.

Чекаян вийшов на вулицю і дістав мобільний телефон.

- Ларисо, - сказав він у трубку, - знайди мені письменника Едуарда Демидова, і якнайшвидше з’єднай мене з ним.

- Зачекайте дві хвилинки, пане Чекаян.

- Ауріко Чекаян, вас переводять до окремої палати.

Ауріка спокійно встала і пішла за лікарем. Чоловіки в білих халатах досі ішли по обидва боки, та насправді в них не було потреби. Ауріка вже визнала, що божевільна і щиро вірила в те, що колись її вилікують і відпустять на свободу.

Лікар відчинив двері. З Ауріки зняли гальмівну сорочку. Лікар іще щось запитував у неї, та більше за весь вечір вона не промовила ані слова. О восьмій їй принесли вечерю. Ауріка спокійно, не пручаючись, з’їла її, хоча і знала, що в тій їжі намішані таблетки.

Тепер їй байдуже було, хто і якими методами лікуватиме її. Байдуже було, скільки часу вона тут пробуде. Байдуже було, чи вилікують її взагалі. Вона думала лише про одне: коли ж прийде Едуард Демидов і прочитає їй своє «Вічне кохання», розкаже їй про Драконів, про принца і принцесу. Вона ж так і не дочитала ту останню главу. Можливо, коли вона засне чи принаймні закриє очі, то знову побачить той нереальний, але настільки яскравий світ.