Слава ЗСУ!

- Як же я одразу не здогадався, - прошепотів Адріан. – Розкажи мені, розкажи мені, як ти їх убила.

В домі Ельзари Баталової подзвонив телефон.

- Ало!

- Ельзаро, це Луїза.

- Що з твоїм голосом, що сталося? Де ти?

- Мене зґвалтували, - тихо промовила Луїза.

- Як? Хто?

Луїза більше нічого не могла сказати. Вона плакала.

- Де ти?

- Лікарня св. Георгія…

- Ти чула їх імена? Ти пам’ятаєш їх?

- Так, - тихо відповіла Луїза.

- Я приїду до тебе. Завтра вранці, - прошепотіла Ельзара. – Дочекайся мене, чуєш. Тільки нікуди не дзвони. Не дзвони до міліції, чуєш! Я завтра приїду…

- Чому ти не дозволила їй дзвонити до міліції? – здивовано запитав Адріан.

- Дивне питання… А що вони зробили б. Натравили репортерів, розпатякали на весь світ про те, що дівчину багаторазово зґвалтували, і назавжди занапастили б її життя. Ті слідчі вже декілька місяців шукають серійного убивцю, який спокійнісінько ходить по вулицям і убиває, кого заманеться. А що вже говорити про шістьох ґвалтівників. Якщо на кожного ґвалтівника вони витратять стільки часу, то може, через років п’ять цю справу можна було б закрити.

- Більше ти нічого не пам’ятаєш? – запитала Ельзара, сидячи біля ліжка Луїзи.

- Ні, це все.

Ельзара поглянула на листок, де вже були написані імена шістьох ґвалтівників, номер та колір машини.

- В принципі, цього достатньо, - посміхнулась Ельзара. – Може, тобі щось потрібно?

- Так, - тихо промовила Луїза. – Треба, щоб ти зателефонувала до студії і повідомила, що я захворіла. Вони, мабуть, хвилюються.

- Хвилюються? – засміялась Ельзара. – Сонечко, вони вже забули твоє ім’я. Мені сьогодні вранці телефонувала Іванна і запросила мене на роль принцеси.