Слава ЗСУ!

- О полковнику, здається Луїза повернулася до лікарні...

- Везіть її до відділку, я через хвилин п’ятнадцять теж там буду.

- З нею зараз говорить Жанна. Полковнику дістаньте свідчення Романа Ганчича будь-якою ціною, чуєте!!!

- Луїзо, ти пам’ятаєш всіх чоловіків, які тебе ґвалтували?

- Так, - впевнено відповіла Луїза

- Зараз я покажу тобі п’ять фотографій, а ти пізнаєш серед них тих, хто тебе образив.

- Але їх було шість, - заперечила дівчина.

- Добре, - тихо промовила Жанна. – Сідай.

- Так, це вони, - промовила Луїза, після того, як Жанна розклала фото чоловіків на лавці. - Це всі вони. Не вистачає лише одного, такого чорного!

- Луїзо, - намагаючись бути якнайобережнішою, спокійно запитала Жанна, - а ти знаєш, що п’ять із шести чоловіків, що тебе ґвалтували, вже мертві?

- Мертві? – не розуміючи натяків, перепитала Луїза.

- Луїза, будь з нами відвертою, це ти їх убила?

- Це я їх убила? – знову перепитала Луїза.

На її очах з’явилися сльози. Вираз її обличчя говорив про повну відсутність розумних думок в її голові. Здавалося, вона нічого не розуміла. Мабуть, переживши таке горе, дівчина просто втратила розум.

- Це я убивця? – кричала Луїза. – Це я їх убила? Вони думають, що це я...

Ауріка безпомічно дивилася на цю картину.

- Ми повинні завести її до відділку. Це наказ полковника, - промовив Шланг.

- Це Лук’ян? Це все через нього?

- Чому ти так думаєш? – посміхнулась Меланія.

- Не знаю, так здалося, - спокійно промовила Ельзара.

- Так, ти, як завжди, права.

Ельзара посміхнулась. Вона бачила Меланію наскрізь. Могла розгадати будь-яку її найпотаємнішу думку.

- Розумієш, просто я ніколи не сприймала Лук’яна серйозно. Я знала, що він кохає мене, але...