Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
Всі четверо сторожко дослухаються, сподіваючись от-от почути тупіт кінських копит, що провістить її наближення.
Аж ось і він. Чутно, як клацають підкови на кам'янистому грунті,- але не рівномірно, а так, наче кінь ступає по нерівній поверхні. Вершник спускається крутосхилом!
Із засідки його ще не видно. Та й сам виярок, як і вся долина внизу, потопає в темряві під буйними кронами дерев. Тільки в одному місці - обіч кипариса, під яким ховаються вбивці,- місячне світло вузькою смугою падає на землю. Але стежка, що нею їхатиме приречений, проходить не там. Він має проїхати в тіні кипариса.
- Не вбивайте його одразу! - пошепки наказує Мігель Діас своїм поплічникам.- Він потрібен мені живий, десь на годину чи близько того. У мене з ним свої порахунки. Хапайте його і коня. То буде неважко, бо ми заскочимо його зненацька. А стане опиратися - пристрелимо. Тільки я стріляю перший.
Спільники обіцяють зробити все, як він каже.
Зараз вони матимуть нагоду довести це на ділі. Той, на кого вони чекають, уже спустився виярком і в'їхав під тінь великого кипариса.
- Кидай зброю! Злазь із коня! - кричить Койот, хапаючи коня за вуздечку, тимчасом як троє інших кидаються на чоловіка, що сидить у сідлі.
Той не чинить ніякого опору - не відбивається, не вихоплює ножа, не стріляє і навіть не озивається.
Перед ними чоловік, що рівно сидить у сідлі, всунувши ноги в стремена; вони хапають його за руки й за ноги - на дотик це звичайне людське тіло, але враження таке, ніби воно нічого того не відчуває!
Опирається тільки кінь. Він стає дибки, задкує і тягне за собою напасників.
Зрещтою всі вони опиняються поза тінню, на яскраво освітленій прогалинці.
Боже милосердний! Що воно таке?!
Напасники пускають коня, сахаються назад, і в усіх разом вихоплюється відчайдушний крик. То крик дикого жаху.
Ту ж мить їх наче вітром змітає з-під кипариса, і вони стрімголов мчать до заростей, де залишили своїх коней.
Мов знавіснілі, вони злітають у сідла і, чимдуж поганяючи коней, скачуть геть.
Вони побачили те, що вже сповнило жахом і інші серця, куди хоробріші за їхні,- побачили вершника без голови!
Розділ XLV ЗАГУБЛЕНИЙ СЛІД
А чи не була то примара? Хіба ж могло воно бути живою людиною?
Ось які запитання снувалися і в Койота, і в його нажаханих спільників. Про те саме запитував себе трохи раніш і переполоханий Фелім О'Нійл. Та після того, як він кілька разів ревно припав до обплетеного лозою бутля, в голові у нього так потьмарилось, що бідолаха на якийсь час позбувся свого жаху.
Такі самі думки опосідали й інших людей, що бачили вершника без голови,- оту сотню чоловік, які на чолі з майором вирушили слідами кривавого злочину. Перед ними та загадкова проява постала раніше і в іншому місці - миль за п'ять на схід від хатини мустангера.
Стоячи лицем до заходу, так що сонячне проміння світило їм просто в очі, вони бачили тільки обриси вершника й не могли розгледіти нічого такого, що навело б їх на думку про Моріса Джеральда.
Фелім же, навпаки, стояв до сонця спиною й дивився на схід, отож і побачив цілком досить, щоб упізнати у вершнику коли й не напевне свого господаря, то, безперечно, його подобу.
Такого ж висновку дійшли і четверо мексиканців, що знали мустангера на око, а вершника без голови побачили, в яскравому місячному світлі: на них те видиво нагнало не менше жаху, ніж на Феліма.
Вершники з пошукового загону хоча й не були так нажахані тим дивовижним явищем, але теж не знали, як його пояснити. Аж поки вершник без голови не зник з очей, ніхто не спробував висловити бодай якогось здогаду, коли не брати до уваги отого грубого жарту одного з прикордонних старожилів.
- Що ви на це скажете, панове? - спитав майор, звертаючись до людей навколо себе.- Мушу визнати, я просто не збагну, що воно таке.
- Може, це якась витівка індіанців? - озвався хтось.- Так ніби принада, щоб заманити нас у пастку?
- Коли так, то принада нікудишня,- зауважив ще один.- Не знаю, як хто, а я б на неї нізащо не спокусився.
- Не думаю, що до цього причетні індіанці,- сказав майор.- Та, власне, й не знаю, що думати. А що скажете ви, Спенглере?
Слідопит мовчки похитав головою, здавалося, так само спантеличений.
- Чи припускаєте ви, що то перевдягнений індіанець? - не вгавав майор.
- Я знаю не більше за вас, майоре,- відказав той.- Напевне, щось воно таке, бо що б іще могло бути? Або то людина, або лялька.
- О, мабуть, таки лялька! - озвалося враз кілька чоловік з видимою полегкістю: таке пояснення їм цілком припало до душі.
Останній коментар
19.11.2015
норм множа читать тюльки 134 сторінка трагична і страшна
17.11.2015
Читай онлайнзнайди книгу до душі...
anonymous16396 17.07.2015
Прекрасна книга для тих хто бажає відкривати нові світи у безмежному просторі прерій та життів людей сповненених пригод і таємниць. Книга наповнена описами природи, що дають змогу розігратися уяві та після прочитання цієї книги ви матимете сплеск емоцій які не дадуть забути прочитане...
Додати коментар