Слава ЗСУ!

Легкою ходою спустившись до саду, вона прослизнула повз статуї та кущі й нарешті поринула в тінь великої тополі, де її палко обняли простягнені назустріч руки мустангера.

Якими словами змалювати ті солодкі обійми, ще солодші через те, що вони таємні? Як передати ті високі почуття, що рвуться з грудей закоханих у такі хвилини? їх просто неможливо описати пером на папері.

І тільки згодом, коли минуло довге щемливе забуття й закохані, повернувшись з небес на землю, заговорили про звичайні житейські справи, їхня розмова стала такою, що її вже цілком можна переповісти.

Розпочала ту розмову дівчина.

- Завтра ти знов прийдеш, любий? Завтра опівночі, гаразд?

- І завтра, і позавтра, й без кінця - якби тільки мені вільно було це сказати!

- А чому ні? Чому тобі не вільно?

- Завтра на світанку я їду на Аламо.

- Он як? Це дуже потрібно?

У голосі молодої креолки прозвучали нотки невдоволення. Щоразу на згадку про відлюдну хатину на березі Аламо в ній прокидалося якесь прикре почуття.

Але чому? її ж там так гостинно прийняли. Здавалося б, спомин про ті відвідини мав стати одним з найприємніших у житті Луїзи Пойндекстер. А проте не став.

- Є на те поважні причини.

- Поважні причини? Тебе там хтось чекатиме?

- Тільки Фелім і ніхто більше. Сподіваюся, він там живий і здоровий. Я відіслав його десять днів тому, коли ще ніхто не знав про заворушення серед індіанців.

- Тільки Фелім? Це правда, Морісе? Любий, скажи мені правду! Тільки він?

- Чому ти про це питаєш, Луїзо?

- Я не можу сказати чому. Якби я розповіла тобі, про що часом думаю, то вмерла б із сорому.

- Не бійся, скажи. От я не міг би приховати від тебе нічого, просто не міг би. То скажи мені, що тебе тривожить, люба.

- Ти справді хочеш цього, Морісе?

- Ну звісно, хочу. І певен: хоч би які були твої тривоги, я зможу їх розвіяти. Я розумію, що наші стосунки негожі, принаймні їх визнали б такими, якби дізналися про них. Оце ж тому я й маю поїхати на Аламо.

- Надовго?

- Усього на день, щонайбільше на два. Тільки забрати деякі дорогі мені речі й попрощатися зі своїм життям у прерії.

- Он як?

- Ти начебто здивована?

- Ні, тільки заінтригована. Я не розумію тебе. А може, й ніколи не зрозумію.

- Це Дуже проста річ, Луїзо,- те, що я вирішив. Я знаю, ти пробачиш мені, коли я все тобі розкажу.

- Пробачити, Морісе? За що ти просиш пробачення?

- За те, що не відкрив тобі своєї таємниці. Адже я... я не той, за кого мене вважають.

- Боронь Боже, щоб ти не був тим, за кого вважаю тебе я,- благородною, мужньою, гарною, рідкісною людиною! О Морісе, ти навіть не знаєш, як я шаную, як кохаю тебе!

- Люба моя, і я так само шаную тебе і кохаю. І саме через те зважуюсь на розлуку.

- Розлуку?

- Атож, кохана, але вона триватиме недовго.

- Як недовго?

- Поки пароплав перетне Атлантичний океан і повернеться назад.

- Це ж ціла вічність! Але чому?

- Мені треба поїхати на батьківщину, в мою рідну Ірландію, що її, як ти знаєш, усі тут зневажають. Сьогодні вранці я отримав листа, яким мене викликають туди. ї я охоче їду, бо, судячи з цього листа, скоро зможу повернутись і довести твоєму гордому батькові, що бідний ловець коней, який полонив серце його дочки... Я полонив його, Луїзо?

- Ти ще питаєш! Мало сказати полонив! Ти ж знаєш, що скорив його, і воно ніколи не вирветься з цього полону. Не смійся, Морісе, ні з мене, ні з мого бідного серця - воно тепер довіку твоє!

Після цих палких слів, якими горда красуня цілком віддалася під владу чоловіка, що завоював її душу й серце, закохані знов кинулись в обійми одне одному й, забувши про все на світі, не чули навіть, як навколо запала глибока тиша.

Замовкли коники в зеленій траві, і цикади серед листя дерев, і пересмішник на вершечку великої тополі, і дрімлюга в посрібленому місяцем небі,- так наче все живе, скоряючись велінню самої природи, нараз принишкло, щоб не заважати священному таїнству кохання.

Але насправді раптова тиша мала іншу причину. Звуки кроків на посипаній рінню доріжці саду, кроків обережних, чутних тільки гострому вуху,- ось що змусило вмовкнути всі нічні голоси.

Нічого того закохані не чули. Не бачили вони й темної тіні - чи людини, чи, може, самого диявола,- що нечутно ковзала серед квітів, то завмираючи біля статуї, то ховаючись у затінку кущів, аж поки прикипіла до стовбура дерева кроків за десять від того місця, де вони цілувались.

Вони й гадки не мали, що в цю хвилину неземного щастя, коли все навколо них завмерло, та тиша виказує їхню палку мову, а зрадливий місяць освітлює кожний поривчастий рух.