Слава ЗСУ!

Шарлей поштиво поклонився.

- Цінна порада. І дякую за неї. Але Угорщина далеко, оно аж де. А я - пішки... Без коня.

- Не канюч, Шарлею. Тобі це не до лиця... Зараза!

Вона знову підхопилася, кинулися до вікна, не шкодуючи лайливих прізвиськ для когось, хто недбало поводився з конем.

- Ходімо надвір, - сказала вона, поправляючи волосся і погойдуючи бюстом. - Як сама не догляну, ці курві сини помарнують мені жеребців.

- Непоганий табунець, - оцінив Шарлей, коли вони вийшли. - Навіть як на скалецькі мірки. Чималий гріш буде. Якщо продаси.

- Нема за що боятися, - Дзержка де Вірсінг із задоволенням подивилася на своїх румаків. - Є попит на кастильців, йдуть і під’їздки. Коли йдеться про коней, панове лицарі позбуваються притаманної їм скнарості. Знаєте, як воно є: у поході кожен хоче і власним конем похвалитися, і почтом.

- У якому поході?

Дзержка кашлянула, озирнулася. Потім скривила губи.

- Щоб світ цей виправляти.

- Ага, - здогадався Шарлей. - Чехи.

- Про це, - торговка кіньми скривилася ще більше, - краще не говорити заголосно. Вроцлавський єпископ начебто всерйоз узявся за тутешніх єретиків. По дорозі, скільки оце міст я проминула, під кожним стоять шибениці, що аж вгинаються від повішеників. Кострища від вогнищ інквізиції.

- Таж ми не єретики. То чого нам боятися?

- Там, де каструють жеребців, - сказала Дзержка зі знанням справи, - не зашкодить припильнувати і власні яйця.

Шарлей не прокоментував. Він був зайнятий спостереженням за кількома озброєними людьми, які саме виводили із сараю віз, накритий чорною просмоленою мішковиною. У віз запрягли пару коней. Потім озброєні, під окрики грубого сержанта, винесли і повантажили під плахту чималу обвішану замками скриню. Нарешті з корчми вийшов високий суб’єкт у бобровому ковпаку та у плащі з бобровим коміром.

- Хто то? - зацікавився Шарлей. - Інквізитор?

- Близько до того, - упівголоса відповіла Дзержка де Вірсінг. - Це колектор192. Податок збирає...

- Який податок?

- Спеціальний, одноразовий. На війну. З єретиками.

- Чеськими?

- А є якісь інші? - Дзержка знову скривилася. - А податок ухвалили панове на рейхстагу у Франкфурті. Чий маєток більший за дві тисячі гульденів, той повинен заплатити гульден, чий менший - півгульдена. Кожен зброєносець лицарського роду повинен дати три гульдени, лицар - п’ять, барон - десять... Усі духовні особи повинні сплатити п’ять від ста зі свого річного доходу, духовні без доходів - два гроші...

Шарлей вишкірив в усмішці білі зуби.

- Відсутність доходів, певно, задекларували всі духовні. З тільки-що згаданим вроцлавським єпископом на чолі. А проте скриньку довелося піднімати чотирьом міцним одоробалам. В ескорті ж я нарахував вісьмох. Дивно, що такий суттєвий вантаж охороняє такий нечисленний загін.

- Ескорт міняється, - пояснила Дзержка, - по всьому маршруту. Котрого лицаря маєтки, той і надає охорону. Тому-то зараз їх так мало. Це, Шарлею, як із тим переходом євреїв через Червоне море. Євреї перейшли, єгиптяни ще не приспіли...

- А море розступилося, - Шарлей теж знав цей анекдот. - Розумію. Що ж, Дзержко, будемо прощатися. Красно дякую тобі за все.