Слава ЗСУ!

-Ручаюся.

Кілька секунд вони міряли один одного гострими поглядами. “Знайду обох, - думав інквізитор. - І швидше, ніж ти думаєш. Це мій клопіт”. “А мій, - думав Стінолаз, - у тому, щоби ти не знайшов їх живими”.

- Прощавайте, пане фон Грелленорт. З Богом.

- Амінь, ваша велебносте.

* * *

Аптекар Захаріас Фойгт стогнав і зойкав. У камері ратушного карцеру його кинули у куток, в ямку, в якій накопичувалася вся волога, що стікала з мурів. Солома тут була гнила й мокра. Однак аптекар не міг змінити місце, бо навіть позу він міг змінити лише дуже трошечки, та й то ціною величезних зусиль: він мав перебиті лікті, вивернуті плечові суглоби, переламані гомілки, роздроблені пальці рук, крім того, тягучим, посмикуючим болем дошкуляли опіки на боках і ступнях. Тому він лежав навзнак, стогнав, зойкав, кліпав покритими запеченою кров’ю повіками. І марив.

Просто зі стіни, просто з покритого лишаєм плісняви муру, просто, здавалося, зі щілин між цеглинами вийшов птах. І відразу перетворився на чорноволосого і вбраного в чорне чоловіка. Себто в постать, яка обрисами нагадувала чоловіка. Тому що Захаріас Фойгт пречудово знав, що це був не чоловік. /

- О, мій пане, - застогнав він, звиваючись на соломі. - О, князю темряви... Любий навчителю... Ти прибув! Не залишив у біді свого вірного слугу...

- Мушу тебе розчарувати, - сказав чорноволосий, нахиляючись над ним. - Я не диявол. І не посланець диявола. Диявола мало цікавлять долі індивідів.

Захаріас Фойгт розтулив рот, як для крику, але зміг тільки захрипіти. Чорноволосий схопив його за скроні.

- Місце, де сховано трактати і гримуари, - сказав він. - Мені прикро, але я змушений витягти з тебе це зізнання. Тобі від книг уже не буде жодної користі. А мені вони дуже придадуться. Принагідно ж я врятую тебе від подальших тортур і полум’я багаття. Не дякуй.

- Якщо ти не диявол... - очі чарівника, що вже втрачав самовладання, з жахом розширилися. - Отже, ти прибув... Від того, від другого... О Боже...

- І знову я тебе розчарую, - усміхнувся Стінолаз. - Цей долями індивідів цікавиться ще менше...

РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ,

у якому з’ясовується, що хоча поняття

“рентабельне мистецтво” і “художній ґешефт”

зовсім не обов’язково означають contradictio

in adiecto267, проте в галузі культури навіть

епохальні винаходи не так уже й легко

знаходять спонсорів.

Як і кожне велике місто у Шльонську, Свидниця погрожувала штрафом кожному, хто насмілився би викидати на вулицю сміття або нечистоти. Але аж ніяк не скидалося на те, щоби цієї заборони дотримувалися надто суворо, зовсім навпаки, видно було, що ніхто цією забороною не переймається. Коротка, але рясна вранішня злива підмочила вулички міста, а копита коней і волів швидко вимісили на них гівняно-грязюко-солом’яне болото. З болота, немов зачаровані острови з океанських вод, виростали купи відходів, пишно оздоблені найрізноманітнішими, часом дуже видовищними екземплярами напівзогнилого стерва. По густішій гноївці чалапали гуси, по рідшій - плавали качки. Люди ледве пересувалися тротуарами з дощок і дранки, раз по раз падаючи з них. Хоча ухвали магістрату погрожували штрафом також і за вільний випас худоби, проте вулицями в обох напрямках з кувіканням гасали свині. Свині справляли враження очманілих, вони чвалували наосліп - за прикладом своїх біблійних пращурів із землі Гадаринської, зачіпаючи пішоходів і страшачи коней.