Слава ЗСУ!

на якийсь кидок каменем дерев’яну конструкцію, чотирикутну, покриту гостроверхим ґонтовим дахом буду, що здіймалася майже на три сажні над землею на чотирьох солідних стовпах. Названа сирницею буда більше нагадувала велику голуб’ятню. А найбільше - пастку без виходу.

- До сирниці, - поквапив хлопчик. - Свидко... Тамки ховайте сі...

- Туди?

- Йо! Ми всі завзди тамки ховаєм сі.

Рейневан не став продовжувати дискусію, тим більше що зовсім неподалік хтось свиснув, а гучне чхання і тупіт копит сповістили про наближення застудженого Роткірха. На щастя, Роткірх, повернувши між бурдеї, в’їхав просто в загорожу з гусьми, а гуси здійняли дике ґелґотання, яке заглушило все довкола. Рейневан зрозумів: зараз або ніколи. Зігнувшись у три погибелі, він бігцем дременув краєм чагарнику, підбіг до сирниці. І аж похолов. Драбини не було, а щоб видряпатися по гладесеньких дубових стовпах, годі було й думати.

Проклинаючи подумки свою дурість, він уже збирався втікати далі, коли почув тихе шикання, а згори, з чорного отвору, зісковзнув, немов змія, вузлуватий шнур. Рейневан ухопився за мотузку руками і ногами - і миттю опинився нагорі, в темному, задушливому і просякнутому смородом старого сиру нутрі. Спустив мотузку і допоміг йому залізти не хто інший, як голіард у червоному кабаті та рогатому каптурі. Той самий, котрий щойно читав у корчмі гуситську лібелу.

- Тс-с, - цитькнув він, приклавши палець до губів. - Тихо, пане!

- А чи тут...

- Безпечно? Так. Ми завжди тут ховаємося.

Рейневан, можливо, і спробував би з’ясувати, чому в такому разі тих, хто настільки регулярно тут ховається, регулярно ніхто не знаходить, але не було часу. Зовсім поруч із сирницею проїхав Роткірх. Чхнув - і рушив далі, не удостоївши споруди на стовпах навіть погляду.

- Ви, - озвався із пітьми голіард, - Рейнмар з Беляви. Брат Петера. Убитого в Бальбінові.

- Саме так, - підтвердив, помовчавши, Рейневан. - А ти сховався тут, тому що боїшся Інквізиції.

- Саме так, - підтвердив, помовчавши, голіард. - Те, що я читав у корчмі... Артикули...

- Я знаю, які це були артикули. Але оці, які приїхали, - це не інквізитори.

- Ніколи не відомо.

- Це правда. Одначе скидалося на те, що ти маєш заступників. І все-таки ти сховався.

- А ви - ні?

* * *

У стінах сирниці були численні отвори, які, мабуть, служили для того, щоб до гомулок307, що сушилися всередині, надходило повітря, і водночас забезпечували кругове спостереження. Рейневан припав оком до діри, що виходила на корчму й освітлений мазницями майдан. Він міг бачити, що там відбувалося. Відстань не дозволяла розчути. Але здогадатися було зовсім не важко.

* * *

Військова рада в корчмі ще не закінчилася, пішли з неї тільки деякі. Тож Стерчів на майдані вітали головним чином собаки, а ще - армігери та лише кілька раубрітерів, серед них Куно Віттрам і Йон фон Шенфельд з перев’язаною пикою. Утім, “вітали” - це було занадто сильно сказано, бо мало хто з лицарів узагалі підняв голову. Віттрам і ще двоє всю увагу приділяли баранячому скелетові, з ребер якого здирали і запихали в рот рештки м’яса, Шенфельд тамував спрагу мальвазією, потягуючи її за допомогою просунутої крізь перев’язку соломинки. Ковалі та купці пішли спати, дівки, ченці, ваганти і цигани кудись завбачливо зникли, пахолки вдавали, ніби страшенно зайняті. Як наслідок, Вольфгерові Стерчі довелося повторити запитання.