Слава ЗСУ!

Наляканий сивко з гучним іржанням став дибки. Рейневан втримався в сідлі.

- Непогано, - сказав вершник. Чи радше амазонка, бо то була дівчина.

Досить висока, у чоловічому одязі, в оксамитній курточці в обтяжку, з-під якої коло шиї визирали сніжно-білі брижі сорочки. З товстою світлою косою, яка збігала на плече з-під соболиної шапочки, прикрашеної пучком пір’я чаплі та золотою брошкою із сапфіром, що коштувала, мабуть, стільки ж, скільки добрий верховий кінь.

- Хто тебе переслідує? - крикнула вона, вміло стримуючи танцюючого коня. - Закон? Ану кажи!

- Я не злочинець...

- То за віщо?

- За любов.

- Ха! Я відразу так і подумала. Бачиш отой ряд темних дерев? Там тече Стобрава. Жени туди щодуху і заховайся в болотах на лівому березі. А я відведу їх від тебе. Давай опанчу.

- Та що ви, пані... Як же це...

- Давай опанчу, кажу! Ти вершник добрий, але я краща. Ах, оце так пригода! Ах, ото буде про що розповісти! Ельжбета й Анка почорніють від заздрощів!

- Пані... - промимрив Рейневан. - Я не можу... Що буде, якщо вас наздоженуть?

- Вони? Мене? - пирснула вона, примружуючи блакитні, як бірюза, очі. - Ти що, знущаєшся?

її кобила, за збігом обставин також сива, різко хитнула зграбною головою, знову затанцювала. Рейневан мусив визнати, що дивна дівчина має рацію. Цей шляхетної крові, з першого ж погляду видно, що швидкий верховий кінь коштував набагато більше, ніж сапфірова брошка на шапочці.

- Це божевілля, - сказав він, кидаючи їй опанчу. - Але дякую. І я ще віддячуся...

Знизу пагорба долинули крики погоні.

- Не можна гаяти часу! - крикнула панна, накриваючи голову каптуром. - Далі! Туди, до Стобрави!

- Пані... Твоє ім’я... Скажи мені...

- Ніколетта. Мій Алькасине, якого переслідують за кохання [5]. Бу-у-ува-а-ай!

Вона погнала кобилу галопом, що нагадував радше політ, ніж галоп. Вона злетіла зі схилу, мов ураган, у хмарі куряви, показалася переслідувачам і шугонула через зарості вересу таким шаленим чвалом, що Рейневан негайно позбувся докорів сумління. Він зрозумів, що світловолоса амазонка не ризикувала нічим. Важкі коні Киріелейсона, Сторка й усіх інших, які несли на собі двохсотфунтових хлопів, не могли конкурувати із чистокровною сивою кобилкою, яка, до того ж, несла всього лише легеньку дівчину і легке сідло. І справді, амазонка навіть не дала нагоди переслідувачам мати себе перед очима: вона надзвичайно швидко зникла за пагорбом. Але погоня пішла за нею впевнено і невблаганно.

“Вони можуть виснажити її рівномірним бігом, - злякано подумав Рейневан. - її і ту її кобилу. Одначе, - заспокоював він своє сумління, - у неї ж, мабуть, десь поблизу є свита. На такому коні, так одягнена - адже ж зрозуміло, що це дівчина дуже високого роду; такі, як вона, поодинці не їздять”, - міркував він і гнав коня галопом у вказаному панною напрямку.

“І, звісно, - подумав він, ковтаючи вітер: від швидкої їзди йому аж забивало дух, - її звати зовсім не Ніколеттою. Покепкувала з мене, бідного Алькасина”.