Слава ЗСУ!

- А чи ви, панове, не знаєте, - зацікавився ксьондз Ґранцішек, - чи в Стшеліні іще перебуває вроцлавський канонік?

- Атож. Суд вершить у домініканців.

- А чи це його милість нотар Ліхтенберг?

- Ні, - заперечив фон Рохов. - Його звати Беесс. Отто Беесс.

- Отто Беесс, препозит120 при Святому Йоанні Хрестителі, - забурмотів ксьондз, як тільки лицарі пана старости рушили своєю дорогою, а Дорота Фабер вйокнула на мерина. - Суворий муж. Вельми суворий. Ой, ребе, даремні твої сподівання, що він тебе вислухає.

- А от і ні, - озвався Рейневан, який уже кілька хвилин радісно усміхався. - Вас приймуть, ребе Хіраме. Я вам це обіцяю.

Усі подивилися на нього, а Рейневан тільки таємничо посміхнувся. Після чого, дуже повеселілий, зіскочив з воза і пішов поруч. Трохи відстав, а тоді до нього під’їхав Горн.

- Тепер ти бачиш, - стиха сказав він, - як воно все обертається, Рейнмаре Беляу. Як швидко слава прилипає. Околицями роз’їжджають наймані вбивці, мерзотники на кшталт Киріелейсона і Вальтера де Барби, а як кого уб’ють, то тебе ж першого підозрюють. Зауважуєш, яка у долі іронія?

- Зауважую, - відбуркнув Рейневан, - дві речі. По-перше, те, що ти все-таки знаєш, хто я такий. Мабуть, від самого початку.

- Мабуть. А по-друге?

- Що ти знав убитого Альбрехта Барта із Карчина. І голову даю навідсіч, що саме до Карчина їдеш. Чи їхав.

- Ну бач, - трохи помовчавши, мовив Горн, - який ти здогадливий. І самовпевнений. Я навіть знаю, з чого береться твоя самовпевненість. Добре мати знайомих на високих посадах, га? Вроцлавських каноніків? Людина відразу починає почувати себе краще. І безпечніше. Але оманливе це буває почуття, ой, оманливе.

- Знаю, - кивнув головою Рейневан. - Я весь час пам’ятаю про буреломи. Про гумори і флюїди.

- І дуже добре, що пам’ятаєш.

* * *

Дорога вела під пагорб, на якому стояла шибениця, а ній висіли три повішеники, усі висушені як таранька. А внизу перед подорожанами розкинувся Стшелін з його барвистим підгороддям, міською стіною, замком часів Болеслава Суворого, древньою ротондою Святого Готарда і сучасними дзвіницями монастирських костелів.

- Ой! - зауважила Дорота Фабер. - Там щось відбувається. Свято нині якесь, чи що?

Справді, на вільному просторі під міською стіною зібрався чималий натовп. З боку брами було видно, що в той бік іде процесія.

- Здається, хресний хід.

- Радше містерія, - заявив Ґранцішек. - Сьогодні ж чотирнадцяте серпня, переддень Успення Діви Марії. Їдьмо, їдьмо, панно Дорото. Подивимося зблизька.

Дорота цмокнула на мерина. Урбан Горн підкликав пса і взяв його на повідок, видно, усвідомлюючи, що в тисняві юрми навіть такий мудрий пес, як Вельзевул, може втратити самовладання.

Процесія, що рухалася з боку міста, наблизилася вже настільки, що в ній можна було розрізнити кількох священиків у літургійних шатах, кількох чорно-білих домініканців, кількох бурих францисканців, кількох кінних лицарів у прикрашених гербами яках121, кількох городян у деліях122 майже до самої землі. А також кільканадцятеро алебардників у жовтих туніках і капалінах123, які матово поблискували.