Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Хрещення вогнем

— Розраховуєш на те, що я їх тобі дам? — Нільфгардка глянула на кострубату шкаралупку устриці, яку все ще тримала у руці. — О, ні, це неможливо. Я лояльна до ложі, а ложа, вочевидь, не бажає, аби ти поспішала на порятунок коханим особам. Окрім того, я ж твоя неприятелька, як ти могла про те забути, Йеннефер?

— І справді. Як я могла?

— Приятельку, — тихо сказала Фрінгілла, — я б застерегла, що, навіть маючи компоненти для телепортаційних заклять, не зуміє вона непомітно зламати блокаду. Така операція вимагає часу й занадто кидається в очі. Трохи кращим був би якийсь непоказний, стихійний притягувач. Повторюю: трохи. Телепортація на імпровізований притягувач, як ти, безсумнівно, знаєш, дуже ризикована. Приятельку, якби та на такий ризик наважилася, я б відмовляла. Але ти — не приятелька.

Фрінгілла перехилила шкарлупку, що її тримала у руці, й вилила на стіл трохи морської води.

— Закінчимо на цьому цю банальну розмову, — сказала. — Ложа вимагає від нас лише взаємної лояльності. Приязнь, на щастя, не є обов’язковою.

***

— Телепортувалася, — холодно й без емоцій ствердила Франческа Фіндабайр, як тільки вщухло замішання, викликане зникненням Йеннефер. — Немає чого гарячкувати, мої пані. Тепер ми вже нічого із тим не зробимо. Вона задалеко. То моя помилка. Я підозрювала, що її обсидіанова зірка маскує відлуння заклять…

— Як вона те зробила, зараза? — крикнула Філіппа. — Відлуння вона стлумити могла, це неважко. Але яким дивом вона відкрила собі портал? Монтекальво має блокаду!

— Ніколи я її не любила, — стенула плечима Шеана де Танкарвіль. — Ніколи не схвалювала її стилю життя. Але ніколи не сумнівалася у її здібностях.

— Вона все рознесе по світу! — дерлася Сабріна Ґлевіссіг. — Усе про ложу! Побіжить просто…

— Дурня, — жваво урвала її Трісс Мерігольд, дивлячись на Франческу й Іду Емен. — Йеннефер нас не зрадить. Не для того вона втікала звідси, аби нас зрадити.

— Трісс каже правду, — підтримала її Маргарита Ло-Антіль. — Я знаю, навіщо вона втекла, кого хоче рятувати. Я бачила їх обох, її і Цірі, разом. І я все зрозуміла.

— А я нічого не розумію! — крикнула Сабріна, й знову стало гамірно.

Ассіре вар Анагід нахилилася до подруги.

— Я не питаю, навіщо ти це зробила, — прошепотіла. — Не питаю, як ти це зробила. Питаю: куди?

Фрінгілла Віго легенько посміхнулася, погладжуючи пальцями різблену голівку сфінкса на поручнях крісла.

— Та звідки я можу знати, — прошепотіла, — з якого узбережжя походять ці устриці?

Ітліна (власне, Ітлінне Еґлі, дочка Евеніен), легендарна ельфійська цілителька, астролог і ворожбитка, відома провіщуваннями, ворожбою і пророцтвами, з яких найславетнішою є Aen Ithlinnespeath, «Пророцтво Ітліни». Багатократно переписане й видане у багатьох формах, «Пророцтва» у різні часи великою популярністю користувалися, а коментарі, ключі й пояснення до нього допасовували текст до подій сучасних коментаторам, що підвищувало переконання у величезній силі пророчій І. Зокрема вважається, що І. передбачила Північні Війни (1239—1268), Великі Мори (1268, 1272 та 1294), криваву Війну Двох Єдинорогів (1309—1318) і навалу гааків (1350). Теж мала І. ясновидіти помічені від кінця ХІІІ століття зміни кліматичні («Біла Стужа»), які забобони завжди за початок кінця світу вважали й пов’язували із провіщеним приходом Нищительки (див.). Саме цей пасаж з Пророцтв І. дав привід для безславних полювань на чарівниць (1272—76) і став причиною смерті багатьох дівчат і жінок, на їхнє нещастя за інкарнацію Нищительки сприйнятих. Нині І. вважається багатьма дослідниками постаттю легендарною, а «пророцтва» — цілком і повністю сучасними сфабрикованими апокрифами й умілим літературним шахрайством.

Еффенберг і Тальбот. Encyclopaedia Maxima Mundi, том Х


Розділ 7

Дітки, які гроном оточували мандрівного байкаря Посвиста, виразили протест, піднявши хаотичний і невимовний гармидер. Нарешті Коннор, син коваля, найстарший, найсильніший і найсміливіший — а передусім той, хто підніс байкареві двумисок, повний капусняку й прикрашеної шкварками картоплі, — виступив як речник і виразник думки загалу.

— Як же воно так? — крикнув. — Як же то так, діду? Як це: кінець на сьогодні? Чи воно годиться, на такому місці казку закінчувати? Розпаленими нас залишити? Хочемо ми знати, що далі було. Не станемо чекати, поки ви знову до села завітаєте, бо це ж за півроку чи й за рік може бути! Кажіть далі!

— Сонечко зайшло, — відповів дідуган. — До ліжечок вам час, малоліти. Як взавтра за роботою позіхати та стогнати станете, що батьки ваші скажуть? Знаю я, що скажуть. Знову старий Посвист їм до півночі теревенив, голови дітлахам билинами морочив, виспатися не дав. Тоді як знову він до села прийде, ніц йму не давати, ані каші, ані галушок, ані шкварок, а тіко гнати його, діда, бо від байок йго лишень шкода й негаразди…

Попередня
-= 105 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!