Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Хрещення вогнем

— Балаканиною Любистка не переймайся, — додав відьмак. — Уже такий він є. А нам ані звірятися, ані пояснювати щось ти не мусиш. Ми ж тобі також не звірялися.

— Утім, я думаю, — посміхнувся легенько вампір, — що ви захочете вислухати те, що я хочу сказати, аж ніяк до того не змушувані? Відчуваю потребу в щирості щодо осіб, до яких я простягаю руку і приймаю їх як компаньйонів.

Цього разу ніхто не відізвався.

— Почати потрібно з того, — сказав за хвильку Регіс, — що безпідставними є усі побоювання, що можуть пов’язуватися із моєю вампірською натурою. Я ні на кого не кинуся, не підкрадуся вночі, аби всадити зуби у шию сплячого. І не йдеться тільки про моїх товаришів, до яких я ставлюся не менш старомодно, ніж інші старомодні, які тут присутні. Я не торкаюся крові. Взагалі й ніколи. Я відвик від неї, коли вона стала для мене проблемою. Серйозною проблемою, яку мені непросто було вирішити.

— Проблема, — продовжив він, помовчавши, — насправді проявилася і набула поганих рис цілком, так би мовити, за підручником. Уже в молоді роки я любив… гммм… побавитися у добрій компанії, й у тому, врешті-решт, я мало чим відрізнявся від більшості своїх ровесників. Ви знаєте, як воно буває, і самі ви були молодими. Втім, серед вас існує система заборон й обмежень: батьківська влада, опікунство, старшина та командири, врешті-решт — звичай. Серед нас такого немає. Молодь має повну свободу й користується нею. І створює власні зразки поведінки, дурнуваті, треба розуміти, і по-справжньому молодіжні по своїй дурнуватості. Не нап’єшся? А чи ти не вампір? Не п’єш? То не запрошуйте його, псує усі веселощі! Я псувати веселощі не хотів, а можливість втрати прихильність товаришів мене лякала. Ну й були ж веселощі. Гулянка і сваволя, п’янка та мочиглотку, у кожну повню літали ми по селах і пили, з кого попало. Найпаскуднішу, найгіршого ґатунку… гммм… рідину. Не було нам різниці з кого, аби… гммм… гемоглобін… Без крові ж немає веселощів! До вампірок теж якось сміливості не мали, якщо перед тим не ковтнути.

Регіс замовк, замислився. Ніхто не коментував. Ґеральт відчував, як у ньому самому росте страшезне бажання випити.

— Ставало все бурхливіше, — продовжив вампір. — І в міру того, як воно продовжувалося, усе гірше. Інколи, коли я йшов у розгул, то по три-чотири ночі не повертався до крипти. Смішна раніше кількість… напою позбавляла мене контролю, що не перешкоджало мені продовжувати гулянку. Колеги — як колеги. Одні по-дружньому вгамовували, тож на тих я образився. Інші підмовляли, витягали мене з крипти на гульки, ба й підсовували… гмм… об’єкти. І забавлялися за мій кошт.

Мільва, все ще зайнята відновленням покрученого оперення стріл, гнівно забурчала. Кагір скінчив лагодити чобіт і справляв враження, що спить.

— Пізніше, — продовжував Регіс, — прийшли тривожні симптоми. Веселощі й товариство стали відігравати роль цілком другорядну. Я помітив, що можу без них обійтися. Достатньою і насправді важливою була лише кров, навіть якщо її п’єш…

— Із дзеркалом? — втрутився Любисток.

— Гірше, — спокійно відповів Регіс. — Я не відбиваюся у дзеркалах.

Якийсь час він помовчав.

— Я познайомився з одною… вампіркою. Могло то бути — і, може, й було — дещо серйозне. Я перестав шаліти. Але не на довго. Вона від мене пішла. А я почав пити за двох. Розпач і жаль, як знаєте, це досконале виправдання. Усім здається, що вони розуміють. Навіть мені здавалося, що я розумію. А я всього лише допасовував теорію до практики. Я вам не набрид? Уже закінчую. Нарешті я почав робити речі, які не можна допускати, абсолютно неприйнятні, такі, яких не робить жоден вампір. Почав я літати по-п’яному ділу. Якоїсь ночі хлопці послали мене до села по кров, а я промазав мимо дівчини, яка йшла до криниці, з розгону гепнувся у зруб… Селяни мене мало не затовкли, на щастя просто не знали, як до того взятися… Продірявили мене кілками, відрубали голову, облили свяченою водою і закопали. Уявляєте собі, як я почувався, коли прокинувся?

— Уявляємо, — сказала Мільва, оглядаючи стрілу.

Всі подивилися на неї здивовано. Лучниця кашлянула й відвернулася. Регіс ледь помітно усміхнувся.

— Уже закінчую, — сказав. — У могилі я мав досить часу, аби подумати над своєю долею…

— Досить? — запитав Ґеральт. — Як багато?

Регіс глянув на нього.

— Професійний інтерес? Десь років із п’ятдесят. Коли я регенерував, вирішив узяти себе у руки. Було непросто, але я зарадив собі. З того часу я не п’ю.

— Узагалі? — Любисток заїкався, але цікавість перемогла. — Взагалі? Ніколи? Адже…

— Любистку, — Ґеральт трохи звів брови. — Опануй себе. І задумайся. Мовчки.

Попередня
-= 109 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!