Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Хрещення вогнем

Хоча добре, що ми те затягували, подумав він, добуваючи меча й торкаючись великим пальцем гострого, наче бритва, леза. Якби ми тоді відразу поїхали до Їзгіту, не мав би я зараз цієї зброї.

***

Від світанку вони не чули і не бачили жодних військ. Мільва їхала попереду, далеко від решти компанії. Регіс, Любисток і Кагір гомоніли.

— Аби тільки ті друїди захотіли докласти зусиль, щоб допомогти нам у справі Цірі, — переймався поет. — Доводилося мені зустрічати друїдів, і повірте мені, були то сичі мовчазні, здичавілі відлюдники. Може статися так, що вони й узагалі не захочуть із нами розмовляти, не кажучи вже про застосування магії.

— Регіс, — нагадав відьмак, — знає когось серед тих з Каед Ду.

— А чи не станеться так, що знайомству тому — років триста чи чотириста?

— Воно значно молодше, — запевнив із загадковою посмішкою вампір. — Зрештою, друїди — довговічні. Вони завжди перебувають на повітрі, серед первісної і незайманої природи, а це пречудово впливає на здоров’я. Дихай на повні груди, Любистку, наповнюй легені лісовим повітрям, також будеш здоровим.

— Від того лісового повітря, — сказав уїдливо Любисток, — я уже скоро шерстю заросту, най його зараза. Ночами мені корчма, пиво й лазня сняться. А первісну природу хай первісна холера візьме, до того ж я сумніваюся у її цілющому впливові на здоров’я, особливо на психічне. Згадані вже друїди є найкращим прикладом, бо то ж здичавілі безумці. Мають абсолютний пунктик щодо тої їхньої природи і її охорони. Чи мало разів був я свідком, як вони петицію до влади заносили? Не полювати, дерев не рубати, гною до річок не скидати й усяка така дурня. А верхом дурощів був прихід отієї їхньої делегації із омеловими вінками до короля Етайна у Цідаріс. Я там саме був…

— Чого хотіли? — зацікавився Ґеральт.

— Цідаріс, як ви знаєте, то одне з королівств, у якому більшість люду живе з риболовства. Друїди зажадали, аби король наказав застосовувати сітки із фіксованим розміром вічок і щоб суворо карав тих, хто стане застосовувати сітки із вічками меншими, ніж наказано. У Ейтана аж щелепа відвалилася, а омелові пояснили, що оті вічка — єдиний засіб вберегти рибні багатства від вичерпування. Король провів їх на терасу, показав море й розповів, як найсміливіший із його моряків плив якось на захід два місяці й повернувся, бо солодка вода на кораблі скінчилася, а від суші на горизонті й сліду не було. Чи вони, друїди, вважають, запитав він, начебто можливо вичерпати рибні багатства такого моря? Безумовно, відповіли омелові, хоча настільки ж беззаперечним є те, що морська риболовля існуватиме найдовше як спосіб отримання продовольства прямо з природи, але настане такий час, коли риби забракне, й голод зазирне в очі. І тому треба ловити сітками із великими вічками, хватаючи дорослу рибу й охороняючи малечу. Етайн запитав, коли це, на думку друїдів, настане отой страшний час голодування, а вони на те, що десь через дві тисячі років, згідно із їхніми прогнозами. Король попрощався із ними ґречно і попросив, аби навідалися знову десь років через тисячу, тоді він подумає. Омелові жарту не зрозуміли й почали сперечатися, тож викинули їх за браму.

— Такі вже вони, оті друїди, — підтвердив Кагір. — У нас у Нільфгарді…

— Так я і відчував! — крикнув тріумфально Любисток. — У нас у Нільфгарді! Ще вчора, як я назвав тебе нільфгардцем, ти аж підстрибував, наче тебе шершень вжалив! Ти, Кагіре, може, врешті б визначився, хто ти є.

— Для вас, — стенув плечима Кагір, — я мушу бути нільфгардцем, нічого вас, як бачу, не переконає. Але ви ж знаєте, що в Імперії так звуть тільки корінних мешканців столиці і її найближчих околиць, що лежать над долиною Альби. Мій рід походить з Віковаро, тож…

— Стуліть писки! — скомандувала раптово й неґречно Мільва, яка їхала в авангарді.

Усі відразу замовкли й стримали коней, навчені вже, що то знак, що дівчина бачить, чує чи відчуває інстинктивно щось, що можна буде з’їсти, коли вдасться до того підібратися і втрапити стрілою. Мільва й справді приготувала лук, але із сідла не зіскочила. Тож ішлося не про полювання. Ґеральт обережно наблизився.

— Дим, — сказала та коротко.

— Не бачу.

— Носом потягни.

Нюх не підвів лучницю, хоча запах диму був ледь чутним. Також не міг то бути дим пожежі чи гарі. Дим той, констатував Ґеральт, пахнув мило. Йшов від вогнища, на якомусь щось пекли.

— Оминемо? — упівголоса запитала Мільва.

— Але кинемо спочатку оком, — відповів він, зійшовши з кобили й віддаючи вуздечку Любистку. — Буде добре знати, що саме ми оминули. І кого залишаємо за спиною. Ходімо зі мною. Решта нехай залишається у сідлах. Будьте уважними.

Попередня
-= 114 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!