Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Хрещення вогнем

***

Вона поїхала на південь по прямій, спершу берегом Стрічки, через Випалки, пізніше, перейшовши річку, мокрими ярами, що поросли м’якенькими зеленими килимами зозулиного льону. Готова була закластися, що відьмак, не знаючи місцевості так добре, як вона, не стане ризикувати переправлятися на людський берег. Зрізаючи чималий, вигнутий у бік Брокілону вигин річки, вона мала шанс наздогнати його в околицях каскаду Кенн Трейсе. Подорожуючи швидко й без зупинок, вона навіть мала шанс його обігнати.

Зяблики не помилялися, коли цідили. Небо на півдні явно захмарилося. Повітря стало густим і важким, комарі й ґедзі —надзвичайно докучливими й нахабними.

Коли вона в’їхала у заплаву, зарослу зеленими ще горіхами й голим чорнявим жостером, відчула присутність. Не почула. Відчула. Тож знала, що це ельфи.

Вона стримала коня, аби приховані у гущавині лучники мали змогу добре її роздивитися. Також стримала й дихання. У надії, що не натрапила на занадто швидких на рішення.

Над перевішеним через круп коня козликом дзижчали мухи.

Шелест. Тихий свист. Вона свиснула у відповідь. Скойа’таелі, наче духи, випірнули із заростей, а Мільва тільки тепер зітхнула вільніше. Знала їх. Належали вони до командо Койннеаха Де Рео.

— Hael, — сказала вона, сходячі з сідла. — Que’ss va?

— Ne’ss, — сухо відгукнувся ельф, імені якого вона не пам’ятала. — Caemm.

Трохи далі, на галявинці, стояли табором інші. Було їх щонайменше тридцятеро, більше, ніж нараховувало командо Койннеаха. Мільва здивувалася. Останнім часом загони білок скоріше танули, ніж зростали. Останнім часом зустрінуті командо були групками скривавлених обідранців, які втратили надію і ледь трималися у сідлах і на ногах. Ця командо була іншою.

— Cead, Койннеахе, — привіталася вона із командиром, який саме наближався.

— Ceadmil, sor’ca.

Sor’ca. Сестричка. Так її звали ті, із ким вона була у дружбі, коли хотіли висловити повагу й симпатію. І те, що були вони не набагато зим старші за неї. Спочатку вона була для ельфів лише Dh’oine, людиною. Пізніше, коли вона вже регулярно їм допомогала, казали на неї Aen Woedbeanna, «дівчина з лісу». Ще пізніше, пізнавши її краще, за прикладом дріад звали її Мільвою, Шулікою. Правдиве її ім’я, яке вона відкрила тим, з ким приятелювала найбільше, відвзаємнюючи такі само жести з їхнього боку, їм не подобалося — вимовляли його «Mear’ya», із тінню гримаси, наче на їхній мові вважалося воно за щось недобре. І відразу переходили на sor’ca.

— Куди ви? — Мільва уважно роззирнулася, але й тепер не помітила ані поранених, ані хворих. — На Восьму Милю? До Брокілону?

— Ні.

Вона утрималася від подальших запитань, знала їх занадто добре. Їй вистачило кількох поглядів на їхні нерухомі, завмерлі обличчя, на перебільшений, демонстраційний спокій, із яким вони впорядковували амуніцію і зброю. Досить було одного уважного погляду у глибокі, бездонні очі. Знала, що йшли у битву.

З півдня небо темнішало, хмарилося.

— А куди йдеш ти, sor’ca? — запитав Койннеах, а потім кинув швидкий погляд на перевішеного через коня козла, посміхнувся легенько.

— На південь, — із прохолодою в голосі дала зрозуміти, що він помиляється. — До Дресхоту.

Ельф перестав сміятися.

— Людським берегом?

— Принаймні до Кенн Трейсе. — Вона знизала плечима. — Біля каскадів я напевне повернуся на брокілонський бік, бо…

Повернулася, почувши хропіння коней. Нові скойа’таелі долучалися до й так вже чималої командо. Тих нових Мільва знала ще краще.

— Кіаране! — крикнула вона стиха, не приховуючи подиву. — Торувіель! Шо ви тут робите? Я ж тільки перевела вас до Брокілону, а ви знову…

— Ess’creasa, sor’ca, — сказав серйозно Кіаран еп Дерб. Пов’язка на голові ельфа була поплямована кров’ю.

— Так треба, — повторила за ним Торувіель, спускаючись із сідла — обережно, аби не поранити ще більше руку, що висіла у лубках. — Прийшли вісті. Ми не можемо стирчати у Брокілоні, коли важливий кожен лук.

— Якби я знала, — підібгала вона губи, — не вовтузилася б із вами. Не підставляла б шию на переправі.

— Вісті прийшли вчора вночі, — тихо пояснила Торувіель. — Ми не могли… Не можемо у таку хвилину залишити своїх товаришів по зброї. Не можемо, зрозумій те, sor’ca.

Небо темнішало дедалі сильніше. Цього разу Мільва виразно почула грім.

— Не їдь на південь, sor’ca, — сказав Койннеах Де Рео. — Йде гроза.

— Та що мені гроза може… — Вона урвала себе, подивилася на нього уважніше. — Ха! Значить, отакі вісті до вас дійшли? Нільфгард, так? Переходять Яругу в Соддені? Вдарять на Брюґґе? Тому ви вирушаєте?

Попередня
-= 12 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!