Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Хрещення вогнем

— Не стріляти, стій! — що було сили крикнув Любисток. — Не стріляти! Ми свої!

Солдати не дочули. Або не схотіли дочути.

Залп з арбалетів мав трагічні наслідки. З людей підстрелили тільки перевізника, що все ще намагався рулити жердиною. Стріла прошила його наскрізь. Кагір, Мільва й Регіс встигли сховатися за бортами. Ґеральт схопився за меч і відбив одну стрілу, але стріл було забагато. Любисток, який усе ще кричав і вимахував руками, залишився, незбагненим дивом, цілим-здоровим. Справжню бійню град стріл наробив серед коней. Сивий запасний, в якого потрапили три стріли, впав на коліна. Впав, іржучи, карий Мільви, впав гнідий жеребчик Регіса. Підстрілена у задок Плітка стала дибки і стрибнула за борт.

— Не стріляаааати! — надривався Любисток. — Ми свої!

Цього разу дочули.

Знесений течею пором із скреготом урився в острівець і став нерухомо. Всі вискочили на землю чи у воду, тікаючи від копит коней, що билися в муках. Мільва була останньою, бо ж рухи її стали раптом на диво повільними. Отримала стрілою, подумав відьмак, побачивши, як незграбно перевалюється дівчина через борт, як безвладно валиться на пісок. Підскочив до неї, але вампір був швидший.

— Шось у мені обірвалося, — сказала дівчина дуже повільно. І дуже ненатурально. А тоді притисла руки до низу живота. Ґеральт побачив, як штанина вилинялих штанів темнішає від крові.

— Лий мені те на руки, — Регіс тицьнув йому витягнену з торби пляшечку. — Лий мені те на руки, швидко.

— Що із нею?

— Викидень. Дай мені ніж, мушу розтяти їй одяг. І відійди.

— Нє, — сказала Мільва. — Хочу, шоби був поряд.

По її щоці потекла сльоза.

Міст над ними загудів від жовнірських чобіт.

— Ґеральте! — кричав Любисток.

Відьмак, бачачив, що вампір робить Мільві, збентежено відвернувся. Побачив, як по мосту стрімголов несуться солдати у білих яках. З правого берегу, від бендюги, все ще чулися крики.

— Тікають, — видихнув Любисток, підскакуючи й шарпаючи його за рукав. — Нільфгард уже перед мостом на правому березі! Там ще йде битва, але більшість вояків утекла на лівий берег! Чуєш? Ми також мусимо тікати!

— Не можемо, — зціпив він зуби. — У Мільви викидень. Не зможе йти.

Любисток мерзотно вилаявся.

— То треба її нести, — заявив. — То єдиий шанс…

— Не єдиний, — сказав Кагір. — Ґеральте, на міст!

— Навіщо?

— Стримаємо втечу. Якщо ці нордлінги достатньо довго втримають правий край мосту, може, нам вдасться забігти на лівий.

— І як ти хочеш стримати втечу?

— Я вже командував військом. Лізь на опору й на міст!

На мосту Кагір сходу показав, що й справді має досвід опанування паніки серед війська.

— Куди, псячі діти! Куди, сучі покидьки! — гарикнув, акцентуючи кожен рик ударом кулака, що валив тих, що бігли, на дошки мосту. — Стояти! Стояти, йохані ви лайдаки!

Дехто з утікачів — аж ніяк не всі — затрималися, перелякані ревом і блиском меча, яким Кагір мальовничо вимахував. Інші намагалися прослизнути за його спиною. Але Ґеральт уже також видобув меча й доєднався до вистави.

— Куди? — крикнув, міцною хваткою осаджуючи одного з жовнірів на місці. — Куди? Стояти! Назад!

— Нільфгард, пане! — крикнув кнехт. — Там різанина! Пустіть!

— Боягузи! — рикнув Любисток, влазячи на міст — голосом, якого Геральт у нього ніколи не чув. — Мерзенні боягузи! Заячі серця! Тікаєте, шкіру рятуєте? Аби у соромі життя доживати, підлото?

— Сила їх, пане лицарю! Не встоїмо!

— Сотник убитий… — вистукав зубами інший. — Десятники здиміли! Смерть іде!

— Голови нам не зносити!

— Ваші товариші, — гарикнув Кагір, крутячи мечем, — усе ще б’ються перед мостом і на бендюзі! Все ще воюють! Ганьба тому, хто до них із допомогою не рушить! За мною!

— Любистку, — просичав відьмак. — Спускайся на острів. Маєте із Регісом якось доставити Мільву на лівий берег. Ну, чого ти тут ще стоїш?

— За мною, хлопці! — дерся Кагір, крутячи мечем. — За мною, хто у богів вірує! На бендюг! Бий-убивай!

Кільканадцять солдат підняли крик, затрясли зброєю, голосами виражаючи дуже різні ступені рішучості. Кільканадцять із тих, що вже було втекли, засоромилися, повернулися і доєдналися до мостової армії. Армії, на чолі якої раптом опинилися відьмак і нільфгардець.

Армія, може, і справді рушила б на бендюг, але перед мостом раптом стало чорно від плащів вершників. Нільфгардці пробилися крізь оборону й вдерлися на міст, об дошки забили підкови. Частина жовнірів, які вже встигли затриматися, знову кинулися навтьоки, частина затрималися нерішуче. Кагір вилаявся. По нільфгардські. Але ніхто крім відьмака, не звернув на те увагу.

Попередня
-= 125 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!