Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Хрещення вогнем

— Що почали, треба закінчувати, — ревнув Ґеральт, стискаючи меч у долоні. — Йдемо на них! Треба розігріти до бою наше військо!

— Ґеральте! — Кагір затримався, глянув на нього невпевнено. — Ти хочеш, аби я… аби я вбивав своїх? Не можу…

— Срав я на ту війну, — заскреготів зубами відьмак. — Але тут ідеться про Мільву. Ти приєднався до компанії. Приймай рішення. Ідеш зі мною, або стаєш на бік отих, у чорних плащах. Швидко.

— Іду із тобою.

І сталося так, що один відьмак й один нільфгардець, йому союзний, гарикнули дико, закрутили мечами й не задумуючись скочили — два товариша, два друга й компаньйони — назустріч спільним ворогам, на нерівний бій. І було то їхнє хрещення вогнем. Хрещення спільною битвою, люттю, шаленством і смертю. Ішли на смерть, вони, двоє товаришів. Так думали. Бо ж не могли знати, що не помруть того дня, на тому, власне, мосту, перекинутим над річкою Яругою. Не знали, що обом їм призначена інша смерть. В іншому місці й іншому часі.

Нільфгардці мали на рукавах срібне гаптування у вигляді скорпіонів. Кагір зарубав двох швидкими ударами свого довгого меча, Ґеральт засік двох ударами сігіля. Потім скочив на балюстраду мосту, пробігши нею, атакував інших. Був відьмаком, утримання рівноваги було для нього іграшкою, але акробатичний номер той здивував і заскочив атакуючих нільфгардців. Вони так і померли, заскочені, від рублячих ударів ґномського леза, для якого кольчуги були — наче вовна. Кров забризкала витерті дошки й колоди мосту.

Мостова армія, якої піднабралося вже певна кількість, бачачи збройну перевагу своїх командирів, крикнула на всі горла, рикнула, й у тому чути було повернення моралі й бойового духу. І сталося так, що недавні панікери-втікачі кинулися на нільфгардців, наче заядлі вовки, рубаючи мечами й сокирами, колючи списами, молотячи дубинами й алебардами. Тріснули перила, коні полетіли у річку разом із вершниками у чорних плащах. Армія, гарикаючи, увірвалася на передмостя, усе ще пхаючи перед собою Ґеральта й Кагіра, випадкових командирів, не дозволяючи їм зробити те, що зробити вони хотіли. А хотіли тихцем відступити, повернутися за Мільвою і дати драла на лівий берег.

На бендюзі кипіла битва. Нільфгардці оточили й відрізали від мосту піхоту, яка не втекла; та боронилася затято з-за барикад, збудованих з кедрових і соснових плах. Побачивши підмогу, жменя захисників підняла радісний крик. Але трохи передчасно й необачно. Зімкнутий клин одсічі вибив нільфгардців з мосту, але тепер, біля переправи, ринули на нього флангові контрудари кінноти. Якби не барикади й штабелі бендюги, що вгамовувала як втечу, так і розгін кавалерії, піхота миттєво пішла б у розсип. Приперті до штабелів, солдати прийняли затятий бій.

Для Геральта то було щось незнайоме, чого він не знав, абсолютно новий рід битви. Не було й мови про фехтування і роботу ніг, була лише хаотична рубанина й безперестанне парирування ударів, що летіли з усіх боків. Утім, він користався і з незаслуженого привілею командира — солдати групувалися навколо нього, заслоняли боки, захищали спину, вимітали фронт попереду, формуючи місце, у яке він міг ударити й вкусити насмерть. Але тіснота ставала дедалі більшою. Відьмак і його військо, не зрозуміли коли, почали битися пліч-о-пліч зі скривавленою і змореною жменькою оборонців барикади, у більшості своїй — ґномськими найманцями. Билися у кільці оточення.

А потім прийшов вогонь.

Одним із флангів барикади, розміщеним поміж бендюгою і мостом, була велика колюча купа соснових пеньків і гілок, непереборна перешкода для коней та піхоти. Зараз та купа стояла у вогні — хтось кинув туди смолоскип. Захисники відступили, відігнані жаром і димом. Збиті у купу, засліплені, перешкоджаючі один одному, вони почали помирати під ударами нільфгардців, які їх штурмували.

Ситуацію врятував Кагір. Маючи військовий досвід, він не дозволив оточити на барикаді скуплене навколо нього військо. Дав себе відтяти від групи Ґеральта, але тепер повертався. Навіть роздобув коня у чорному капаризоні, й тепер, рублячи навколо мечем, ударив у фланг. За ним, кричучи, наче безумні, у діру лізли алебардники й списоносці у якках із червоним раутом.

Ґеральт склав пальці й ударив у палаючий стос Знаком Аард. Не розраховував на великий ефект, бо вже тижні як був позбавлений своїх відьмацьких елексирів. Але ефект був. Стос вибухнув і розсипався, сіючи іскрами.

— За мною! — крикнув Ґеральт, тнучи у скроню нільфгардця, що ліз на барикаду. — За мною! Крізь вогонь!

І вони пішли, розкидаючи списами все ще палаючу купу, кидаючи у нільфгардських коней жаром, підхопленим голими руками. Хрещення вогнем, подумав відьмак, наче шалений рубаючи й парируючи удари. Я мав пройти крізь вогонь для Цірі. А йду крізь вогонь у битві, яка аж ніяк мене не стосується. Якої я взагалі не розумію. Вогонь, який мав мене очистити, просто палить мені волосся і обличчя.

Попередня
-= 126 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!