Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Хрещення вогнем

Другий бог, якого є сенс пригадати, — то Корам Аг Тер, Левоголовий Павук. Про нього ми не знаємо нічого, окрім двох-трьох фактів: зовнішності (а це той випадок, коли зовнішність може стати відправною точкою для теорій будь-якої складності); факту того, що храм його — «…недобрий храм. На олтарі там, як пригадую, лежали черепи й маслаки, горіло зелене полум’я. Смерділо як нещастя» (ДІ); того, що серед служителів культу є молоді жриці; і ще розташування: долина Німнар, Ґеліболь. (Відзначимо також, що та долина, схоже, містить цілу низку храмів, бо Ґеральт вважає за можливе, говорячи про нещасну фортуну Нівеллена, формулювати те таким чином: «З усіх храмів Ґеліболю і долини Німнар ви вибрали саме храм Корам Аг Тера» — ДІ). Утім, саме це не дозволяє перетворювати Левоголового Павука на аналог місцевого диявола: він лише один із багатьох, хоча й досить небезпечний.

Третій бог, про існування якого у світі відьмака ми знаємо точно, — то Крев, чиї храми стоять у Холопіллі, поблизу від Постільгових гір (ММ). Утім, інколи до служителів Креви читачі зараховують і жерця Креппа з міста Рінди. (Стосовно останнього — нагадаємо пару важливих, як нам здається, моментів: саме в оповіданні «Останнє бажання» стає зрозумілим, що у храмів є своя специфічна мова; й саме жрець Крепп не тільки виказує чималі специфічні знання про надприродні сутності, але й спроможний на маніпуляції із магічними енергіями — щоправда, переконуючи, що вміння те коріниться у божественній благодаті: «Я не накладаю заклять! Сила моя походить із віри й молитви!» — ОБ.)

Окремим рядком треба було б зафіксувати й негативні надлюдські сутності, які згадуються у книжках і створюють певне тло розмови про релігії у сазі. Їх — небагато. Перш за все, це — «Ліліт, яку на Сході досі шанують під іменем Нійа» (МЗ). Тут можна ризикнути із припущенням про есхатологічний характер вірувань у неї, оскільки у Проклятті Чорного Сонця, звідки нам про Ліліт відомо, йдеться про її повернення. Утім, схоже, що вона є елементом виключно «вченої» теології: на сторінках книжок Ліліт жодного разу не виступає як пейоратив, як лайка.

Як лайливий відповідник недоброї сили у сазі раз за разом виступає диявол; схоже, що він є запозиченням від Старших Людей (недаремно Любисток у «Краю світу» вдається до розлогої лекції про кроскультурний характер цього поняття: «Я завжди думав, що «диявол» — це тільки метафора, яку вигадали, щоб було чим лаятися. «Дияволи взяли», «хай йому диявол», «до диявола». Ми так говоримо на загальній. Половинчики, коли побачать гостей, які до них йдуть, говорять: «Знову когось дияволи несуть». Ґноми лаються: «Düwel hoael», коли їм щось не вдається, а кепський товар називають «Düwelsheyss». А на Старшій Мові є таке прислів’я: «A d’yaebl aep arse» — КС). До того ж той, кого звуть у «Краї світу» дияволом — усе ж лише сильван, родич фавнів і сатирів. (Звернемо увагу й на ще одну особливість саги: тут немає «чортихання» — лише у кількох випадках на вісім книжок згадуються «біси», яких ми у перекладі заміняли «дідьками» — бо ці біси не мають стосунку до християнскої демонології.)

Окремою категорією є мандрівні жреці — ці раз у раз описуються у сазі як фанатичні проповідники проти магії, які кожного разу впадають у своїх казаннях у мізогінію, вважаючи жінку (жінку взагалі, не обов’язково магічку) осердям гріховності й негідних сил. (Причому тезаурус їхній узято зі знайомих нам біблійних образів: «не дайте звабити себе ані видом їх чарівним, ані мовою гладкою, бо істинно кажу вам, що є ті чародії наче гроби поваплені: зверху красиві, всередині ж гнилизни сповнені і кісток спорохнявілих!» — ЧП; «Дивитися, а очей не маєте, слухаєте, а вуха ваші глухі. Бо любові божої немає у вас, бо порожні ви, наче діжки» — КЕ.)

У будь-якому релігійному житті цілком закономірним етапом стає виникнення нових профетичних течій. На Півночі цю функцію узяв на себе Пророк Лобода, автор Святої Книги й засновник релігійної течії, чиї представники — не тільки соціальні низи (звідки — судячи з елементів життєпису Пророка, представленому на сторінках книги — походив сам Лобода, який до початку проповідування пас овець), а й шляхта. Представником останньої є, наприклад, рицар Ейк з Денесле («Мовить Свята Книга, що вийде з безодні змій, дракон огидний, із сіма головами й десятьма рогами! А на хребті його сяде жінка у пурпурі й кармазині, й кубок золотий буде у долоні її, а на чолі її виписаний буде знак усілякої і остаточної розпусти» — ММ).

Утім, як ми вже говорили, жерці-проповідники поки що, у довоєнну пору, не сприймаються серйозно ані владою, королями, ані народом. Поки що вони — щось на кшталт пересувного цирку, розвага, на яку цікаво дивитися, але яка не має впливів на тут-і-зараз у суспільстві.

Попередня
-= 135 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!