Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Хрещення вогнем

— Я не поїду далі на схід, — запротестував він. — Я мушу дістатися Яруги.

— Дістанешся, — відповіла вона несподівано спокійно. — Але безпечнішим шляхом. Якшо звідси рушиш на південь, попадеш просто нільфгардцям у пащеку. Нічого з того нє отримаєш.

— Отримаю час, — гарикнув він. — Їдучи на схід, я постійно його втрачаю. Казав же я, що не можу собі того…

— Тихо, — раптом сказав Любисток, повертаючи коня. — Перестаньте на мить балакати.

— Що сталося?

— Чую… спів.

Відьмак похитав головою. Мільва пирхнула.

— Помилився ти, поете.

— Тихо! Заткніться! Хтось співає, кажу ж вам! Не чуєте?

Ґеральт стягнув каптур, Мільва також нашорошила вуха, за мить глянула на відьмака й мовчки кивнула.

Музичний слух не підвів трубадура. Те, що здавалося неможливим, виявилося правдою. Ото вони стояли посеред лісу, під мжичкою, на дорозі, засланій трупами, і долинав до них спів. З півдня хтось наближався, співаючи весело й голосно.

Мільва шарпнула вуздечку карого, готова тікати, але відьмак стримав її жестом. Йому було цікаво. Бо спів, який вони чули, не був грізним, ритмічним, багатоголосим співом піхоти на марші чи бундючною пісенькою кавалеристів. Спів, що наближався, не пробуджував страху. Навпаки.

Дощ шумів у листі. Вони почали розрізняти слова пісеньки. Веселої пісеньки, яка здавалася серед цього пейзажу війни й смерті чимось чужим, неприродним й абсолютно не на місці.

Ой, дивіться, там під бором вовчисько танцює,

Зуби шкірить, хвостом маха, жваво підстрибу`є.

З чого хижак, з чого сірий отак веселиться?

Видно нежонатий, раз отак крути`ться!

Ум-ца, ум-ца, у-ха-ха.

Любисток раптом засміявся, витягнув з-під мокрого плаща лютню, не звертаючи увагу на сичання відьмака й Мільви, шарпнув за струни й підхопив на все горло:

Гей, дивіться, там на лузі вовк лапи волочить,

Униз морда, хвіст під пузом, з очок сльози точить.

З чого хижак, з чого сірий отак засмуче́ний?

Може, вчора оженився або заруче́ний!

— Ху-ху-ха!!! — відкрикнули вже зовсім поряд численні голоси.

Покотився гучний сміх, хтось пронизливо засвистів на пальцях, після чого з-за повороту шляху вивалилася дивна, але мальовнича компанія, що марширувала вервечкою, розбризкуючи болото ритмічними ударами важкезних ботів.

— Ґноми, — упівголоса сказала Мільва. — Але нє скойа’таелі. Бороди нє заплетені.

Тих, які наближалися, було шестеро. Одягнені вони були у короткі плащі із каптурами, що переливалися незліченими відтінками сірого й коричневого, — ті, що зазвичай носять ґноми під час сльоти. Плащі такі, як знав Ґеральт, мали серед своїх плюсів абсолютну водонепроникність, отриману через кільканадцять років насичення дьогтем, пилом з гостинців і рештками жирних страв. Практичний той одяг переходив від батька до найстаршого сина, тож мали їх у розпорядженні, як правило, виключно дозрілі ґноми. Ґном сягав дозрілості, коли борода його сягала в нього до поясу, що наступало десь років у п’ятдесят п’ять.

Жоден з тих, які наближалися, молодшим не виглядав. Але не виглядав і старшим.

— Ведуть людей, — пробурмотіла Мільва, рухом голови вказуючи Ґеральту на групку, що виходила з лісу слідом за шісткою ґномів. — Мабуть, біженці, бо в’юками обвішані.

— Та й самі вони добряче обвішані, — сказав Любисток.

І справді, кожен з ґномів таскав на собі багаж, під яким швидко загнулися б багато хто з людей і багато хто з коней. Крім звичайних рюкзаків і сакв Ґеральт помітив замкнені на замки скрині, чималий мідяний казанок і щось, що виглядало наче малий комод. Один навіть ніс на спині колесо від возу.

Той, хто марширував на чолі, багажу не ніс. За поясом мав коротку сокирку, за спиною довгий меч у піхвах, загорнутих у шкіри смугастих котів, а на плечі зеленого, мокрого й нашорошеного папугу. Власне, саме він із ними й привітався.

— Вітаю! — гарикнув, затримуючись посеред дороги й беручись під боки. — Часи такі, що краще вовка у бору зустріти, аніж людину, а як уже сталося, то зустрічного краще стрілою з арбалета, ніж добрим словом привітати! Але хто співом вітає, хто музикою представляється, той, видко, свій хлоп! Альбо своя баба, перепрошую у милої пані! Вітаю. Я — Золтан Хівай.

— Я Ґеральт, — представився після хвильки вагання відьмак. — Той, який співав, — то Любисток. А оце — Мільва.

— Ррр-ррва мать! — скреготнув папуга.

— Дзьоба стули! — гримнув на птаха Золтан Хівай. — Вибачте. Мудра та заморська пташина, але неввічлива. Десять талерів за дивину віддав. Зветься Фельдмаршал Дуда. А ото решта моєї компанії. Манро Брюи, Йазон Варда, Калеб Страттон, Фіґґіс Мерлуззо й Перцифаль Шуттенбах.

Попередня
-= 28 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!