Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Хрещення вогнем

— Ну? — незворушний голос цілительки вирвав її з роздумів. — Як воно буде? Що я маю йому сказати?

— Шоб до дідька йшов! — гарикнула Мільва, підтягуючи пояс, обтяжений саквами та мисливським ножем. — Та й ти йди до дідька, Аґлаїс.

— Твоя воля. Я тебе не примушу.

— Тут ти права. Не примусиш.

Вона пішла у ліс, між рідкі сосни, не оглядаючись. Була злою.

Про події, що сталися у перший новий місяць липня на острові Танедд, Мільва знала, скойа’таелі говорили про те без упину. Під час з’їзду чародіїв на острові дійшло до бунту, пролилася кров, полетіли голови. А армії Нільфгарду, наче по сигналу, вдарили по Едірну та Лирії, почалася війна. А у Темерії, Реданії та Кедвені усі зосередилися на білках. По-перше, тому що на допомогу чародіям, які збунтувалися, прийшла начебто командо скойа’таелів. По-друге, бо це якийсь ельф чи напівельф начебто штрикнув стилетом та вбив Візіміра, реданського короля. Тож розізлені люди притиснули білок добряче. Всюди кипіло ніби у казанку, ельфійська кров текла рікою.

Ха, — подумала Мільва, — може, й вірно воно, шо жереці балакають, шо кінець світу й день суду близькі? Світ у вогні, людина нє тіки ельфу, а й людині — вовк, брат на брата ніж підіймає… А відьмак до політики лізе й до бунту стає. Відьмак, який тіки для того і є, шоб світом лазити і монстрів, шо людям шкодять, убивати! Від світу початків, ніколи жоден відьмак анє до політики, анє до війни втягувати себе не давав. Ано, навіть казка така є, про дурного короля, шо решетом воду носив, зайця гінцем хтів зробити, а відьмака — воєводою. А туточки — маєш: відьмак у рокоші проти королів порубаний, у Брокілоні від кари критися мусить. І справді кінець світу!

— Привіт, Маріє!

Вона здригнулася. Невисока дріада, яка сперлася на сосну, мала очі й волосся кольору срібла. Західне сонце оточувало голову ореолом на тлі строкатої стіни лісу. Мільва впала на коліно, низько схилила голову:

— Привітання тобі, Пані Ейтне.

Володарка Брокілону застромила за ликовий пояс золотий ножик у формі серпа.

— Устань, — сказала вона. — Пройдемося. Я хочу з тобою поговорити.

Вони довго йшли разом крізь сповнений тінями ліс, мала срібноволоса дріада й висока попелястоволоса дівчина. Жодна не переривала мовчання.

— Давно ти не зазирала до Дуен Канеллу, Маріє.

— Часу нема, Пані Ейтне. До Дуен Канеллу від Стрічки дорога далека, а я… Ти ж знаєш.

— Знаю. Ти заморилася?

— Ельфам допомога тре’. Я ж їм на твій наказ допомогаю.

— На моє прохання.

— Авжеж. На прохання.

— І я маю ще одне.

— Я так і думала. Відьмак?

— Допоможи йому.

Мільва зупинилася і відвернулася, різким рухом зламавши гілочку жимолості, що зачепилася за одяг, покрутила її у пальцях, кинула на землю.

— Дєто з півроку, — сказала тихо, дивлячись у сріблясті очі дріади, — я головою ризикую, ельфів з розбитих командо до Брокілону веду… Як відпочинуть і від ран оклигають, назад їх виводжу… Мало того? Нє досить я зробила? Кожного молодика на шлях нічкою темною вирушаю… Сонця я вже шо нетопир або пугач який лякаюся…

— Ніхто лісових стежок краще за тебе не знає.

— У хащах я нічого нє взнаю. Відьмак наче хоче, шоб я вісті збирала, межі люди єхала. А він же бунтівник, шодо імені його в an’givare вуха нашорошені. Та й мені самій ніяк у містах показуватися. А як упізнає мене хто? Пам’ять про тих жива ще, нє висохла ше тамта кров… Бо задуже тоді крові було, Пані Ейтне.

— Чимало, — срібні очі старої дріади були чужими, холодними, непроникними. — Чимало, це правда.

— А як упізнають мене — на палю посадять.

— Ти розважлива. Ти обережна і пильна.

— Аби вісті, про які відьмак просить, позбирати, тре’ пильність відкинути. Питати тре’. А зара’ цікавість виявляти небезпечно. Як схоплять мене…

— У тебе є контакти.

— Замучать. Закатують. Або у Дракенборзі згноять…

— А до мене ти борг маєш.

Мільва відвернулася, закусила губу.

— Айно, маю, — сказала гірко. — Про те мені нє забути.

Прикрила очі, обличчя її раптом скорчилося, губи затремтіли, зуби зціпилися сильніше. Під повіками ледь-ледь засвітився спомин, примарним, місячним блиском тієї ночі. Повернувся раптом біль у кістці, впійманій у ремінну петлю пастки, різкий біль у суглобах, коли її шарпнуло було з землі вгору. У вухах почувся шум листя від дерева, що розпрямилося раптом… Крик, стогін, дика, шалена, перелякана мотанина й огидне відчуття страху, який огорнув її, коли зрозуміла, що не вивільниться… Крик і страх, скрип мотузки, рухливі тіні, нестійка, неприродна, перевернута земля, перевернуте небо, дерева із перевернутими верхівками, біль, кров, що пульсує у скронях… А на світанку дріади навколо, тісненько… Далекий сріблястий сміх… Лялечка на мотузці! Плигай, плигай ти, лялечко, голівонькою в землю… І її власний, але такий чужий, переляканий крик. А потім темрява.

Попередня
-= 3 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!