Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Хрещення вогнем

Ґеральт і цього разу не прокоментував.

— Решта, — продовжив ґном, — то вже проблема спостережливості. Ти ту ракувату мерзоту злякав, хоча ти відьмак, а відьмацька ж справа таких монстрів убивати. Але потвора нічого поганого твоїй Несподіванці не зробила, тож ти пожалів меча і просто прогнав потвору, у кришку б’ючи. Бо ти зараз не відьмак, а шляхетний рицар, який поспішає врятувати діву, яку викрали й завдали утисків.

— Усе ще очима мене свердлиш, — додав він, так і не дочекавшись відповіді чи коментарю. — Усе ще зраду винюхуєш, переймаєшся, як отой виявлений секрет проти тебе обернутися може. Не гризи себе. Спільно до Іни дійдемо, взаємно допомагаючи. Така само мета перед тобою, як і перед нами: пережити й жити далі. Для того, аби шляхетну місію продовжити. Або просто жити, але так, аби не було соромно у годину смерті. Ти вважаєш, що ти змінився. Що світ змінився. Але ж світ такий, як і раніше був, такий само. І ти такий само, яким ти був. Не гризи себе.

— Облиш думку про те, аби від’єднатися, — Золтан поновив монолог, не збитий з пантелику мовчанкою відьмака, — як і про самотню подорож на південь, через Брюґґе й Содден до Яруги. Мусиш пошукати іншого шляху до Нільфгарду. Як хочеш, пораджу тобі…

— Не радь. — Ґеральт помасирував коліно, яке вже кілька днів не покидав біль. — Не радь, Золтане.

Він знайшов Любистка, який вболівав за ґномів, які різалися у гвинт. Без слова узяв поета за рукав і відтягнув до лісу. Любисток одразу зорієнтувався, про що йдеться, вистачило йому одного погляду на обличчя відьмака.

— Патякало, — сказав тихо Ґеральт. — Талалай. Пустобрех. Язик би тобі у лещата взяти, дурбецелу. Вудило у зуби вставити.

Трубадур мовчав, але морду мав горду.

— Коли стало відомо, що я став із тобою з’являтися, — продовжував відьмак, — деякі розсудливі люди дивувалися цьому знайомству. Дивувало їх, що я дозволяю тобі із собою подорожувати. Радили мені, аби я тебе десь на пустках пограбував, придушив, вкинув до яру й присипав листям. І скажу тобі, що — жалію, що я так не зробив.

— Чи то був аж такий секрет, хто ти є і що маєш намір робити? — раптом сказав Любисток. — Чи перед усіма повинні ми ховатися і вдавати? Ті ґноми… То ніби наша компанія…

— Я не маю компанії, — гарикнув відьмак. — Не маю. І не хочу мати. Не потрібна вона мені. Розумієш?

— Авжеж розуміє, — сказала Мільва з-за його спини. — І я розумію теж. Тобі ніхто нє потрібен, відьмаче. Часто ти це показуєш.

— Я не веду приватну війну, — він різко розвернувся. — Зайва мені компанія хватів, бо я не йду в Нільфгард, аби врятувати світ, повалити імперію зла. Я йду по Цірі. Тому можу йти й на самоті. Вибачте, якщо прозвучить воно негарно, але решта мене не обходить. А тепер — ідіть. Хочу побути сам.

Коли за хвилину повернувся, помітив, що пішов тільки Любисток.

— Я знову мав сон, — сказав коротко. — Мільво, я втрачаю час! Вона потребує моєї допомоги. Вона потребує рятунку.

— Кажи, — сказала вона тихо. — Вигорни те з себе. Хоч би як було страшно, але — вигорни.

— То не було страшно. У моєму сні… Вона танцювала. Танцювала у якомусь задимленому сараї. І була, холера ясна, щасливою! Музика грала, хтось кричав… Увесь сарай аж трясся від криків і приспівок… А вона танцювала, танцювала, тупала підборами… А над дахом того холерного сараю, у холодному нічному вітерці… танцювала смерть. Мільво… Маріє… Вона потребує моєї допомоги.

Мільва відвела очі.

— Не тільки вона, — прошепотіла.

Так, аби він не почув.

***

На наступній стоянці відьмак виказав зацікавленість сігілєм, мечем Золтана, на який він встиг глянути під час пригоди із окоголовом. Ґном відразу розгорнув зі зброї котячі хутра й витяг її з лакованих піхов.

Меч був близько сорока дюймів, а важив не більше ніж тридцять п’ять унцій. По чималій довжині своїй укритий таємничими рунічними знаками клинок був блакитним на колір і гострим, наче бритва: при невеличкій вправності можна було ним голитися. Дванадцятидюймове, перев’язане схрещеними пасками зі шкіри ящірки руків’я замість оголів’я мало циліндричний латунний хомутик, перехрестя було дуже невеличке й майстерно виконане.

— Гарна річ, — Ґеральт виконав сігілєм коротку шиплячу «вісімку», швидко тяв зліва й блискавично перейшов до блоку у високому секундовому декстері. — Насправді, гарна штука заліза.

— Ха! — пхикнув Перціфаль Шуттенбах. — Штука заліза! Візьми й придивися краще, щоби ти це ще штукою хріну не назвав!

— Я колись мав кращий меч.

— Не заперечу, — стенув плечима Золтан, — бо той напевне походив з нашої кузні. Ви, відьмаки, вмієте мечами вертіти, але ж не самі їх робите. Такі мечі тільки у нас кують, у Магакамі, під горою Карбон.

Попередня
-= 34 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!