Слава ЗСУ!

— Або мародери.

Вершники верещали, галопували по подвір’ю. Пес отримав держаком спису й утік. Дівчина із кісками вискочила на поріг, крикнула. Але цього разу застереження не подіяло або не було сприйнято серйозно. Один з віршників підскочив галопом, схопив дівчину за кіску, стягнув з ґанку, поволік через калюжу. Інші зіскочили з коней, допомогли, виволокли дівчину на кінець подвір’я, обдерли сорочку й повалили на купу підгнилої соломи. Дівка затято боронилася, але не мала й шансу. Тільки один мародер не долучився до потіхи, пильнував коней, прив’язаних до тину. Дівчина крикнула протягло, пронизливо. Потім коротко й болісно. А потім вони вже її не чули.

— Войовники! — вскочила на ноги Мільва. — Герої, сука!

— Віспи не бояться, — покрутив головою Йазон Варда.

— Страх, — пробурмотів Любисток, — то людська справа. В них уже нічого людського не залишилося.

— Окрім тельбухів, — прохрипіла Мільва, майже пестливо ставлячи стрілу на тятиву. — Які я їм, гультяям, зараз продірявлю.

— Тринадцятеро, — сказав Золтан Хівай. — І вони мають коней. Достанеш одного чи двух, решта нас візьме. Крім того, це може бути тільки розвідка. Диявол їх зна, яка сила за ними тягнеться.

— Я маю спокійно дивитися?

— Ні, — Ґеральт поправив меч на спині й пов’язку на волоссі. — З мене досить дивитися. І мені абсолютно досить бездіяльності. Але вони не повинні розпорошитися. Бачиш того, який тримає коней? Як я туди дійду, зніми його з сідла. Як тобі вдасться, то й ще одного. Але тільки як дійде до сутички.

— Залишиться одинадцятеро, — повернулася лучниця.

— Рахувати я вмію.

— Залишається ще й віспа, — буркнув Золтан Хівай. — Підеш туди, притягнеш заразу… До дідька, відьмаче! Ти наражаєш усіх нас на… Зараза, це ж не та дівчина, яку ти шукаєш!

— Заткнися, Золтане. Повертайтеся до возу, сховайтеся у лісі.

— Я йду з тобою, — хрипло заявила Мільва.

— Ні. Прикривай мене здалеку, таким чином ти мені краще допоможеш.

— А я? — запитав Любисток. — Що я маю робити?

— Що й завжди. Нічого.

— Та ти здурів… — пробурчав Золтан. — Сам на таку купу… Що з тобою? Героя хочеш грати, збавителя дівчаток?

— Заткнися.

— Та нехай тебе диявол… Зачекай. Облиш твій меч. Їх багато, краще, щоби не довелося двоїти удари. Візьми мій сігіль. Ним досить буде рубанути тільки раз.

Відьмак прийняв зброю ґнома без вагання і без слова. Ще раз вказав Мільві на мародера, який пильнував коней. А потім перескочив через кущі й швидким кроком рушив до хат.

Сонце світило. Коники стрибали з-під ніг.

Той, який стеріг коней, помітив його, витягнув списа зі втулки біля сідла. Було в нього дуже довге засалене волосся, що спадало на порвану, відремонтовану заіржавленим дротом кольчугу. Носив він новісінькі, мабуть, недавно награбовані чоботи із блискучими застібками.

Вартовий крикнув, тоді з-за тину вийшов і другий мародер. Той ніс пояс із мечем на шиї і саме зав’язував штани. Ґеральт уже був достатньо близько. Від купи соломи чув регіт тих, які забавлялися із дівчиною. Дихав глибоко, і кожен вдих посилював у ньому жадобу вбивства. Міг заспокоїтися, але не хотів. Хотів мати трохи приємності.

— А ти хто? Стій! — крикнув довговолосий, зважуючи спис на долоні. — Чого тут хочеш?

— З мене досить дивитися.

— Що-о-о-о?

— Ім’я Цірі тобі щось говорить?

— Та я тобі…

Більше мародер сказати не встиг. Стріла із сірим оперенням ударила його у середину грудей і скинула з сідла. Перш ніж він гепнувся на землю, Ґеральт уже чув шум пір’я другої стріли. Другий жовнір отримав у живіт, низько, між долонь, що тримали зав’язки на матні. Завив наче звір, зігнувся навпіл і полетів спиною на тин, валячи й ламаючи жердини.

Раніше, ніж інші встигли отямитися і схопитися за зброю, відьмак був уже серед них. Ґномський меч замиготів і заспівав, у співі тому легенького, наче пір’їнка, і гострого, наче бритва, леза була дика жадоба крові. Рубані тіла майже не опиралися. Кров бризнула йому в обличчя, але він не мав часу її витирати.

Якщо навіть мародери й думали про битву, то вигляд падаючих трупів і крові, що бризкала струмками, швиденько відбив їм таку охоту. Один мав штани, спущені до колін, не зумів їх навіть підтягнути, отримав у сонну артерію і гепнувся навзнак, смішно погойдуючи все ще здибленим чоловічим єством. Другий, зовсім іще молокосос, закрив голову обома руками, а сігіль перетяв їх обидві у зап’ястках. Інші пирхнули навсібіч. Відьмак наздоганяв їх, проклинаючи про себе той біль, який знову запульсував у коліні. Мав надію, що нога не відмовить.