Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Хрещення вогнем

— Може, й погано, — сказала за хвильку лучниця, — що ми на той берег, в урочища, не поєхали. Якшо тоді ти дівчину знайшов… Ельфи кажуть, шо як вторий раз таке місце відвідати, то час повторитися може… Кажуть на таке… Сука, забула. Мотузка часу?

— Петля, — виправив він. — Петля часу.

— Тьфу! — скривився Любисток. — Перестали б ви вже балакати про мотузки й петлі. Мені колись ельфійка наворожила, що на ешафоті я покину юдоль сліз, від руки майстра катівських справ. Насправді я у таке дешеве віщування не вірю, але кілька днів тому наснилося мені, як мене вішають. Проснувся весь спітнілий, слини не міг сковтнути, вдихнути поглибше. Тож нерадий я слухати, як хтось про шибениці торочить.

— Я нє до тебе говорю, а тіки до відьмака, — парирувала Мільва. — А ти вуха нє надставляй, тоді ніч паскудного до них і нє влетить. Шо, Ґеральте? Шо ти про оту петлю часу скажеш? Якби ми на урочища поїхали, чи повторився б час?

— Тому добре, що ми завернули, — відповів він жорстко. — Не маю ані найменшого бажання повторювати кошмар.

***

— Нічого говорити, — кивнув Золтан, розглядаючись. — У чудове місце ти нас завів, Перціфалю.

— Фен Карн, — буркнув гном, чухаючи кінчик довгого носа. — Вигін Курганів… Завжди я роздумував, звідки та назва…

— Тепер ти вже знаєш.

Розлога котловина попереду затягнена була вечірнім туманом, з якого, наче з моря, стирчали, скільки око сягало, тисячі курганів й укритих мохом монолітів. Деякі з каменів були звичайними безформними брилами. Інші, рівно обтесані, оброблені були як обеліски й менгіри. Ще інші, що стояли ближче до центру того кам’яного лісу, були згруповані у дольмени, стовпи й кромлехи, встановлені у круги способом, який виключав випадкову роботу природи.

— Добре, — повторив ґном. — Чудове місце, щоб провести ніч. Ельфійське кладовище. Якщо пам’ять мене не підводить, відьмаче, ти недавно згадував про гулів? Ну, я вже їх серед цих курганів відчуваю. Тут усе мусить знайтися. Гулі, гравейри, упирі, віхти, ельфійські духи, примари, мари, повний список. Усі сидять там, і знаєте, що саме шепочуть? Що ото не тре’ вечері шукати — сама прийшла.

— Може, повернемося? — шепотом запропонував Любисток. — Може, гайнемо звідси, поки ще в досить видно?

— Я також такої думки.

— Баби вже й кроку нє ступлять, — сказала гнівно Мільва. — Діти на ходу сплять. Коні заморилися. Ти сам підганяв, Золтане: ше їдьмо, ше півмилі, повторював ти, ше стайє, говорив. А зараз шо? Зо два стайє назад? Лайно. Цвинтар, не цвинтар, а заночуємо, де випало.

— Та й справді, — підтримав те, зсівши с кобили, відьмак. — Не панікуйте. Не кожен некрополь роїться потворами й примарами. Я ніколи не бував на Фен Карні, але якби було тут насправді небезпечно, я б про те чув.

Ніхто, включаючи Фельдмаршала Дуду, не відізвався і не прокоментував. Жінки з Кернів узяли своїх дітей і всілися тісною групкою, мовчазні і явно налякані. Перціфаль і Любисток стриножили коней і пустили їх на буйну траву. Ґеральт, Золтан і Мільва наблизилися до краю луки, дивлячись на цвинтарисько, що тонуло у тумані й підступаючій темряві.

— До всього недоброго ще й місяць рівнесенько у повні, — пробуркотів ґном. — Йой, буде нині вночі упирям свято, чую, йой, дадуть нам демони на боби… А що це там яснішає з півдня? Не заграва?

— Аякже, заграва, — підтвердив відьмак. — Знову хтось комусь стріху над головою запалив. Знаєш що, Золтане? Якось безпечніше я почуваюся тут, на Фен Карні.

— Я теж так почуватимуся, але як сонце зійде. Якщо вже гулі дозволять нам сонечко те побачити.

Мільва покопалася у саквах, витягнула щось блискотливе.

— Срібний наконечник, — сказала. — На таку оказію схований. П’ять крон мені на базарі коштував. Таким гуля убити вдасться, відьмаче?

— Не думаю, щоб тут були гулі.

— Сам ти казав, — гарикнув Золтан, — що повішеника на дубі гулі погризли. А де цвинтар, там і гулі.

— Не завжди.

— Ловлю тебе на слові. Ти відьмак, спеціаліст, тож станеш нас тут боронити, сподіваюся. Мародерів ти вміло розхльостав… Чи гулі б’ються краще за мародерів?

— Незрівнянно. Я просив, припини панікувати.

— А на вомпера добрячий? — Мільва накрутила срібний наконечник на стрілу, перевірила гостроту кінчиком пальця. — Або на упиря?

— Може подіяти.

— На сігілю моєму, — прогарчав Золтан, виймаючи меча, — витравлене стародавніми ґномськими рунами старовинне ґномське закляття. Нехай-бо тільки якийсь гуль наблизиться на довжину клинка, то попам’ятатиме мене. Он, гляньте!

— Ха, — зацікавився Любисток, який саме до них наблизився. — І що воно за славетні таємничі руни ґномів? Що каже той напис?

Попередня
-= 43 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!