Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Хрещення вогнем

— Ґеральте, Перціфалю, Лютику, давайте. Побачите дещо цікаве. Ну, сміливіше, без церемоній, пан Регіс нас запрошує.

Усередині хати було темно, нутро її наповнював теплий, приголомшливий, дратуючий ніздрі запах, що йшов головним чином від трав і коріння, якими були обвішані усі стіни. За всі меблі слугував тапчан, також засланий зіллями, а також кривий стіл, заставлений незліченною кількістю скляних, глиняних і порцелянових пляшечок. Скупе світло, що дозволяло бачити усе це, забезпечувало вугілля у вогнищі дивної пузатої невеличкої печі, що нагадувала черевату клепсидру. Піч оточувало павуче мереживо блискотливих трубок різного діаметру, викручених у спіралі та дуги. Під однією з тих трубок стояло дерев’яне цеберко, у яке щось капало.

Побачивши піч, Перціфаль Шуттенбах вибалушив очі, роззявив рота, зітхнув, а тоді підскочив.

— Хо-хо-хо! — закричав із захватом, який неможливо було приховати. — Що я бачу? Це ж найспражнісінький атанор, суміщений із алембиком! Забезпечений ректифікаційною колоною і мідяним охолоджувачем! Чудова робота! Ви самі то сконструювали, пане цирульнику?

— Авжеж, — скромно признався Еміель Регіс. — Я займаюся виготовленням еліксирів, тож мушу дистилювати, витягати п’яту есенцію, а ще…

Він урвав себе, побачивши, як Золтан Хівай ловить краплю, що крапає з трубки, і облизує пальця. Ґном зітхнув, на його рум’яному обличчі вималювалася невимовне блаженство.

Любисток не витримався, також спробував. І стиха застогнав.

— П’ята есенція, — визнав, плямкаючи. — І хіба шоста, якщо не сьома.

— Ну так… — цирульник легенько посміхнувся. — Я казав, що дистилят…

— Самогон, — виправив його без натиску Золтан. — Та ще й який. Спробуй, Перціфалю.

— Але я не розуміюся на органічній хімії, — неуважно відповів гном, на колінах оглядаючи подробиці монтажу алхімічної печі. — Сумніваюся, аби я впізнав складники…

— Дистилят — з альрауни, — розвіяв сумніви Регіс. — Збагачений белладоною. І ферментованою крохмальною масою.

— Чи то — затиркою?

— Можливо й так то назвати.

— А якийсь кубок отримати можна?

— Золтане, Любистку! — Ґеральт склав руки на грудях. — Чи ви оглухли? То мандрагора. Залиште той казанок у спокої.

— Але ж, дорогий пане Ґеральте, — алхімік вигріб невеличку мензурку з-поміж запилених реторт і бутлів, ретельно витер її ганчіркою. — Немає чого лякатися. Мандрагора — рослина відповідним чином сезонована, а пропорції старанно дібрано й ретельно відміряно. На лівр маси крохмалю даю тільки п’ять унцій альрауни, а белладони — лише півдрахми…

— Не про те йшлося, — Золтан глянув на відьмака, зльоту зрозумів, посерйознішав, обережно відступив від печі. — Не про те говоримо, пане Регісе, скільки драхмів ви вкидаєте, а про те, скільки драхма альрауни коштує. Занадто дорогий той напій для нас.

— Мандрагора, — прошепотів із подивом Любисток, вказуючи на купку коренеплодів із шелестким листям, що громадилися у кутку, — нагадували вони малі цукрові бурячки. — Ото мандрагора? Справжнісінька мандрагора?

— Жіночий різновид, — кивнув алхімік. — Росте у чималих скупченнях саме на цвинтарях, на якому довелося нам познайомитися. Саме тому я й проводжу тут літо.

Відьмак красномовно глянув на Золтана. Ґном моргнув. Регіс усміхнувся кутиком рота.

— Прошу, прошу, панове, якщо маєте охоту, то сердечно запрошую вас на дегустацію. Я ціную ваш такт, але в теперішній ситуації я маю мало шансів довезти еліксир до охопленого війною Діллінжена. Усе це мало б змарнуватися, у зв’язку із чим — давайте не будемо про ціни. Вибачаюся, але посуд для пиття маю лише один.

— Вистачить, — пробурмотів Золтан, беручи мензурку й обережно начерпуючи з цеберка. — Ваше здоров’я, пане Регісе. Ууууух…

— Прошу вибачення, — знову посміхнувся цирульник. — Якість дистиляту, напевне, залишає бажати кращого… Це, по суті, напівфабрикат.

— Це найкращий напівфабрикат, який я у житті пив, — повернув дихання Золтан. — Тримай, поете.

— Аааах… Матінко моя! Пречудово! Спробуй, Ґеральте.

— Господарю, — відьмак трохи вклонився у бік Еміеля Регіса. — Де твої манери, Любистку?

— Вибачте, панове, — уклонився у відповідь алхімік, — але не дозволяю собі поблажок. Здоров’я уже не те, що колись, довелося відмовитися… від багатьох приємностей.

— Навіть ковточок?

— Ідеться про принципи, — спокійно пояснив Регіс. — Я ніколи не порушую принципів, які сам собі визначив.

— Дивуюся і заздрю принциповості, — Ґеральт трохи відпив з мензурки, за хвильку вагання хильнув до дна. Насолодитися смаком дещо завадили сльози, що текли з очей. По шлунку розлилося цілюще тепло. — Піду по Мільву, — вирішив він, віддаючи посудину ґному. — Не вижлуктіть усього, до того як повернемося.

Попередня
-= 46 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!