Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Хрещення вогнем

— І техніка є у Магакамі, — втрутився Перціфаль Шуттенбах. — Гутництво та металургія! Великі печі, не якісь там засрані горни. Водяні та парові молоти…

— Тримай, Перціфалю, ковтни собі, — Золтан подав гному знову наповнену посудину. — Бо ти нас занудиш тією технікою до смерті. Про техніку всі знають. Але не всі знають, що Магакам сталь експортує. До королівств, але й до Нільфгарду також. А якщо нас хто хоча б пальцем торкнеться, ми знищимо майстерні й заллємо копальні. І тоді — бийтеся, люди, дубовими палицями, кременями та віслючими щелепами.

— Наче ти такий затятий щодо Брувера Гоґа і порядків у Магакамі, — зауважив відьмак, — і раптом починаєш говорити «ми».

— А й вірно, — запально підтвердив ґном. — Адже є щось таке, як солідарність, ні? Признаюся, що трохи і мене гордість розпирає, що ми мудріші за пихатих ельфів. Ви ж не заперечуватимете? Ельфи пару сотень років удавали, що вас, людей, узагалі немає. У небо дивилися, квіточки нюхали, а при вигляді людини відвертали накрашені очки. А коли виявилося, що це нічого не дає, раптом отямилися і схопилися за зброю. Вирішили вбивати й дати вбити себе. А ми, ґноми? Ми пристосувалися. Ні, не дали ми себе підкорити, нехай вам те не мариться. То ми собі вас підкорили. Економічно.

— Правду кажучи, — відгукнувся Регіс, — вам було легше пристосуватися, аніж ельфам. Ельфів інтегрує земля, територія. Вас інтегрує клан. Де клан, там вітчизна. Якби навіть якийсь особливо короткозорий король напав на Магакам, ви заллєте копальні й без жалю підете кудись іще. В інші, віддалені гори. Та хоч би й до людських міст.

— Та й вірно! У ваших містах можна цілком файно жити.

— Навіть у гетто? — Любисток перевів подих після ковтка дистиляту.

— А що поганого у гетто? Волію мешкати серед своїх. Навіщо мені інтеграція?

— Аби ви нас до цехів допустили, — Перціфаль витер ніс рукавом.

— Урешті-решт, кудись — та допустять, — із переконанням сказав ґном. — А ні — то будемо партачити чи закладемо нові цехи, а там нехай вирішує здорова конкуренція.

— А втім, у Магакамі безпечніше, ніж у містах, — зауважив Регіс. — Міста можуть у будь-яку мить піти за димом. Розумніше було б перечекати війну у горах.

— Кому воля, той нехай туди йде, — Золтан черпнув з цеберка. — Мені миліша свобода, а у Магакамі її не отримаєш. Не уявляєте собі, як виглядає влада старого. Він останнім часом узявся за регуляцію справ, так би мовити, суспільних. Наприклад: чи вільно носити підтяжки, чи ні. Їсти коропа відразу чи чекати, поки холодець захолоне. Чи гра на окарині відповідає нашим багатовічним ґномським традиціям, чи ж то згубний вплив гнилої і декадентської культури людей. Через скільки років роботи можна скласти клопотання про виділення постійної дружини. Якою рукою підтиратися. На якій відстані від копалин дозволено свистіти. І тому подібні справи із життєво важливим значенням. Ні, хлопці, я не повернуся під гору Карбон. Не маю бажання провести життя у копальні. Сорок років унизу, якщо раніше не пердне метан. Але ми вже маємо інші плани, вірно, Перціфалю? Ми вже собі забезпечили майбутнє…

— Майбутнє, майбутнє… — гном випив мензурку, вишмаркався і глянув на товариша вже трохи затуманеним оком. — Не кажемо «гоп», Золтане. Бо нас ще можуть схопити, і тоді наше майбутнє — то мотузка… Або Дракенборг.

— Рота стули! — гарикнув ґном, дивлячись на нього грізно. — Розбалакався!

— Скополамін, — тихо буркнув Регіс.

***

Гном теревенив небилиці. Мільва сиділа похмура. Золтан, забувши, що раз він це уже робив, розповідав усім про Гоґа, старого гриба, старосту Магакама. Ґеральт, забувши, що вже раз те вислухав, — слухав. Регіс слухав також і навіть додавав коментарі, аж ніяк не збентежений тим, що залишається єдиним тверезим у міцно вже піддатому товаристві. Любисток бренькав на лютні й співав:

Не дивує, що вродливі пані горді вельми,

Адже дерево високе, їй-їй, як ті скелі.

— Ідіот, — прокоментувала Мільва.

Любисток не переймався.

Та і з панною, і з древом просто раду дати,

Перехилиш, ріжеш дуба — і ніщо не вадить.

— Кубок… — белькотів Перціфаль Шуттенбах. — Келих, значить… З одного шматка молочного опалу вирізаний… От такий великий. Знайшов я його на вершині гори Монсальват. Край мав усіяний ясписами, а ніжка була із золота. Справжнє диво…

— Горілки йому більше не давайте, — сказав Золтан Хівай.

— Стривай, стривай, — зацікавився Любисток, також трохи заплітаючись. — І що сталося із тим легендарним келихом?

Попередня
-= 50 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!