Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Хрещення вогнем

— І воду свячену ми маємо у гарнцю-двойчатці, яку нам благословенний жрець позичив! — крикнув охоче другий селянин, демонструючи посудину. — Покропимо кровопивцю, нехай назавжди щезне!

— Ха-ха, — сказав Золтан Хівай з усмішкою. — Полювання, як бачу, повним ходом, широко кроєне й детально підготовлене. Вампір, кажете? Ну то маєте щастя, добрі люди. Ми спеціаліста по упирям у компанії маємо, тож…

Обірвав себе й стиха вилаявся, бо відьмак сильно копнув його у кістку.

— Хто того вампіра бачив? — запитав Ґеральт, красномовним поглядами наказуючи товаришам мовчати. Звідки відомо, що саме тут його потрібно шукати?

Хлопи пошепотілися між собою.

— Ніхто його не бачив, — признався нарешті той, у повстяному ковпаку. — І не чув. А як його бачити, як він ніччю літає, у пітьмі? Як же його чутоньки, як він на крилах нетопира літає, без шуму й гаму?

— Вомпера я не бачив, — додав другий. — Але сліди страшенної присутності його були. Відколи місяць у повні, щоночі когось із наших упиряка вбиває. Двійко вже роздер, на шматки пошарпав. Бабу одну й одного отрока. Страх і жахіття! На шмаття нещасних вомпер подер, усючку кров з жил випив! Так шо нам, безчинно третьої ночі чекати?

— А хто сказав, що то був саме вампір, а не інший хижак? Хто додумався до того, щоб на цвинтарі буянити?

— Святобливий жрець тако сказав. Учений і набожний чоловік, дяки богам, шо до нашого обозу він потрапив. Відразу здогадався, шо то вомпер до нас навідується. За кару, бо ж ми молитви занедбали й храмові податки. Він зара’ в обозі молитви править і прегордизми усіляки, а нам наказав могилу шукати, у якій мертвяк удень спить.

— Саме тут?

— А де гроб вомпера шукати, як не на жальнику? А то ж ельфовий жальник, кожна дитинка знає, що ельфи то раса підла й безбожна, шо другий ельф після смерті проклятником стає! Усе зло від ельфів!

— І цирульників, — серйозно кивнув головою Золтан. — Правда. Будь-яка дитинка знає. І далеко той обоз, про який була мова?

— Йой, недалеко…

— Ото не к’жіть їм забагато, отче Овсівую, — гарикнув зарослий хлоп із волоссям під брови, той, який уже раніше встиг подивитися на них вовком. — Дідько їх зна, шо вони за одні, якась то підозріла шайка. Гей же, до справи. Нехай коня дають, а тоді йдуть уже, кудой захочуть.

— Ага, свята правда, — сказав старший селянин. — Тре’ нам діло скінчити, бо час гонить. Давайте, оточки, коня. Того вороного. Потреба нам у ньому, аби вомпера відшукати. Зніми, молодко, дитинку з кульбаки.

Мільва, яка увесь час із байдужим обличчям дивилася у небо, подивилася на хлопа, а риси її небезпечно загострилися.

— Ти до мене мовиш, селюче?

— Аби до тебе. Давайки вороного, тре’ його нам.

Мільва потерла спітнілий карк і стиснула зуби, а вираз її зморених очей став по-справжньому вовчим.

— Про що вам, люди, йдеться? — відьмак посміхнувся, намагаючись розрядити напружену ситуацію. — Навіщо вам кінь, про якого ви так ґречно просите?

— А як-то інакше нам гроб вомпера знайти? Усі відають, що тре’ на вороному жеребчику жальник об’їхати, а біля якої могили жеребчик стане й не дасться з місця рушити, там вомпер і лежить. Тоді тре’ його вирити й осиковим кілочком проштрикнути. Не противтеся, бо нам чи пан, чи пропав. Мусимо ми того вороного мати!

— Інша масть, — примирливо запитав Любисток, протягуючи хлопу вуздечку Пегаса, — не придасться?

— Аніяк.

— Тоді біда вам, — сказала крізь стиснуті зуби Мільва. — Бо я коня нє дам.

— Як це — не даси? Не почула, шо я сказав, дівко? Тре’ нам!

— Вам. А мені — нє.

— Існує полюбовне рішення, — лагідно відізвався Регіс. — Як я розумію, пані Мільва опирається, щоб не віддавати коня у чужі руки…

— Отож, — лучниця сплюнула спересердя. — Здригаюся від однієї думки.

— Тож аби вовк був ситим, а вівці цілими, — спокійно продовжував цирульник, — нехай пані Мільва сама сяде на вороного й об’їде некрополь, раз це так необхідно.

— Не стану я, наче дурепа, по цвинтарю їздити!

— Та тебе ніхто й не просить, дівко! — крикнув отой із волоссям по брови. — Для того тре’ юнака, хвата, бабі на кухні біля горнятків крутитися треба. Дівка й справді пізніше придатися може, бо супроти упиряки дуже придатні дівочі сльози, як ними вомпера покропити, то згорить він, наче смолоскип. Але сльози мусить чиста й не доторкана ще молодка пролити. Не здається мені, аби ти такою була, молодко. Отож, не придатна ти ні до чого.

Мільва зробила швидкий крок вперед і невловимим рухом вистрелила правим кулаком. Хрупнуло, голова хлопа сіпнулася, від чого заросле підборіддя і шия утворили пречудову мішень. Дівчина зробила другий крок і гепнула його прямо, основою відкритої долоні, посилюючи силу удару укрученням стегон і плечей. Хлоп відсахнувся, заплутався у власних лаптях і звалився, вальнувши у менгір потилицею із добре чутним тріском.

Попередня
-= 54 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!