Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Хрещення вогнем

— Ви добрий, — додала дівчинка, встромляючи до рота кінчик кіски. — Я аж ніяк у те, що тітка казала, не вірила. Ви аж ніяк не є мерзотними підземними карликами. А ти не сивий підмінник родом із пекла, а ти, дядько Любистку, аж ніяк не верескливий індик. Неправду тітка говорила. А ти, тьотю Маріє, ніяка не мандрьоха із луком, а просто тьотя Марія, і я тебе люблю. Для тебе нарвала найкрасивіші квіти.

— Дякую, — сказала Мільва — й голос її був трохи змінений.

— Ми всі дякуємо, — повторив Золтан. — Гей, Перціфалю, мерзотний підземний карлику, дай же дитинці на прощання якогось гостинця. Щось на пам’ять. Не маєш у якійсь кишенці якогось непотрібного камінчика?

— Маю. Тримай, панянечко. То є алюмосилікат берилію, який популярно зветься…

— Смарагдом, — закінчив ґном. — Не мути дитинці у голові, все рівно вона не запам’ятає.

— Але ж красивий! Зелененький! Дякую дуже-дуже!

— Бався на здоров’ячко.

— І не загуби, — буркнув Любисток. — Бо камінчик той коштує стільки, скільки невеличкий фольварк.

— Та чого там, — Золтан заткнув на ковпак отримані від дівчинки волошки. — Камінь як камінь, про що там говорити. Бувай здорова, дівулю. А ми — ходімо, сядемо десь біля броду, почекаємо Брюї, Йазона Варду й інших. У будь-яку мить повинні підійти. Дивно, що їх так довго не видно. Забув я, зараза, карти у них відібрати. Готовий закластися, що сидять вони десь і ріжуться у гвинт!

— Коней треба нагодувати, — сказала Мільва. — І напоїти. Ходімо до річки.

— Може, трапиться для нас яка тепла страва, — додав Любисток. — Перціфалю, роззирнися по табору й застосуй свого носа. Поїмо там, де готують найсмачніше.

На невелике їхнє здивування, доступ до ріки було загороджено й стережено, хлопи, які пильнували водопій, зажадали по грошу з коня. Мільва й Золтан добряче розлютилися, але Ґеральт, не бажаючи скандалу й пов’язаного із ним розголосу, заспокоїв їх, а Любисток виклав монети, що їх вигріб із дна кишені.

Скоро знайшовся Перціфаль Шуттенбах, насуплений і злий.

— Знайшов їдло?

Гном висякався і витер пальці об руно вівці, що саме проходила повз них.

— Знайшов. Але не знаю, чи нас на те стане. Тут за все бажають грошву, а ціни такі, що хоч стій, хоч падай. Мука й крупи по кроні за фунт. Тарілка рідкого супу — два нобеля. Горнятко зловлених у Хотлі в’юнів коштує стільки, скільки у Діллінжені фунт в’яленого лосося…

— А фураж?

— Мірка вівса — талер.

— Скільки? — гарикну ґном. — Скільки?

— Скіки-скіки, — ревнула Мільва. — Коня спитай — скіки. Падуть, як накажемо ми їм траву щипати. Тут, зрештою, і трави немає.

Із очевидними фактами ніяк було дискутувати. Не допомогли навіть серйозні торги із селянами, що овес мали. Хлоп відібрав у Любистка решту грошви, а також відібрав від Золтана кілька лайок, аніскільки ними, здається, не перейнявшись. Але коні із задоволенням сунули голови у мішки з фуражем.

— Прокляте здирництво! — верещав ґном, виміщаючи злість ударами палиці по колесах возів, повз які він ішов. — Дивно, що відпочивати тут дозволяють задарма та не воліють по півгрошика за вдих! Або по п’ятаку за те, щоби купу накласти!

— Провіщую я погане вашій расі, люди, — сказав похмуро Золтан Хівай. — Будь-яке розумне створіння на цьому світі, як потрапить у біду, проблеми й нещастя, звикло збиватися у купу із побратимами, бо із ними легше погані часи перетривати, бо там один одному допомагає. А серед вас, люди, кожен тільки дивиться, як на чужій біді заробити. Як голод, то не ділиться їдлом і тільки найслабших жере. Звичай такий у вовків буває, дозволяє вижити особам найздоровішим і найсильнішим. Але серед розумних рас така селекція зазвичай дозволяє вижити й наверх влізти найгіршим сучим синам. А висновки й прогнози вже робіть з того самі.

Лютик різко заперечив, наголошуючи на відомих йому прикладах іще більшого здирництва й меркантильності ґномів, але Золтан і Перціфаль його заглушили, одночасно й зі знанням діла імітуючи губами протяжні звуки, що супроводжують пердіння, що для них обох було ознакою неприйняття аргументів опонента у дискусії. Край сварці поклала раптова поява групки хлопів, яких вів уже знайомий їм ловець вампірів, старий у повстяному ковпаку.

— Ми щодо Постола, — сказав один з селян.

— Не купуємо! — гарикнули в унісон Золтан і Шуттенбах.

— Ідеться про того, кому ви лоба розбили, — швиденько пояснив другий хлоп. — Ми його оженити хотіли.

— Не маю нічого проти, — із почуттям сказав ґном. — Бажаю йому всього найкращого на новій життєвій стежці. Здоров’я, щастя й удачі.

— І багацько малих Постолят, — додав Любисток.

Попередня
-= 57 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!