Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Хрещення вогнем

— Ну-ну, панове, — сказав селюк. — Ви, ото, шуткуєте, а як ми його тепер одружувати маємо? Коли після того, як ви його у розум гепнули, він геть одурілий, дня від ночі не відрізнить?

— Ну, аж так погано йому не є, — пробурмотіла Мільва, дивлячись у землю. — Думається мені, що зараз йому вже краще. Набагато краще, аніж уранці було.

— Не знаю я, як там Постол із самого ранку ся мав, — відповів селюк. — Але зара’ бачив я, як стояв він перед голоблі, сторчма поставленої, і правив тій голоблі, що вродлива з неї дівка. А, що тут балакати. Скажу коротко: платіть головщизну[14].

— Що?

— Як лицар хлопа вб’є, має головщизну сплатити. Так у законі стоїть.

— Я не рицар! — крикнула Мільва.

— То по-перше, — підтримав її Любисток. — По-друге, то був нещасний випадок. По-третє, Постол живий і не може тому бути розмови про головщизну — найбільше про штраф чи про басарунок[15]. Але, по-четверте, не маємо грошей.

— То коней віддайте.

— Гей! — очі Мільви зловороже звузилися. — Ти чи побісився, селюче? Дивись, нє переборщи.

— Кррррва мать! — заскреготів Фельдмаршал Дуда.

— О, у точку птах потрапив, — процідив Золтан Хівай, поплескавши заткнуту за пояс сокирку. — Бачте, рільники, думка моя про матерів тих, хто думає виключно про заробіток, навіть якщо заробляти збирається на розбитій довбешці земляка, — не найкраща. Йдіть собі, людоньки. Якщо відійдете без зволікання, обіцяю, що не стану за вами гнатися.

— Не хочете платити, то нехай нас вища влада розсудить.

Ґном заскреготів зубами й уже потягнувся за зброєю, коли Ґеральт схопив його за лікоть.

— Спокійно. Отак ти хочеш розв’язати ту проблему? Повбивати їх?

— Чого б то відразу повбивати? Вистачить добряче покалічити.

— Дідько, та досить цього, — просичав відьмак, після чого розвернувся до селянина. — Хто отут провадить ту вашу вищу владу, про яку ви згадували?

— Староста наш табірний, Гектор Лаабс, солтис зі спаленої Берези.

— То ведіть до нього. Якось домовимося.

— Він зара’ зайнятий, — заявив селюк. — Суд над чаклункою відправляє. Оно, бачте, отаке там збіговисько біля клена? Відьму схопили, яка із вомпером у змові була.

— Знову вампір, — Любисток розвів руками. — Чули? Як не цвинтар розкопують, так чаклунок ловлять, вампірових спільниць. Людоньки, а може замість орати, сіяти та жати, відьмаками станете?

— Вам би жартувати тільки, — сказав кметь. — Сміхи-гріхи. Жрець тут є, а жрець — певніший, ніж відьмак. Жрець казав, що вомпер завжди у спілці з чаклункою промисел свій вчиняє. Чаклунка вомпера прикликає і жертви йому вказує, а всім очі замилює, аби не бачили нічого.

— І виявилося, що так воно і є, — додав другий. — Відьму між нами ми зрадницьку вигодовували. Але жрець чари її прозрів, і зара’ ми її спалимо.

— Аякже інакше, — пробурмотів відьмак. — Що ж, гляньмо на той ваш суд. І погомонимо із паном старостою про нещасний випадок, який спіткав нещасного Постола. Подумаємо про якесь відповідне судочинство. Вірно, Перціфалю? Закладуся, що і ще якийсь камінчик у твоїй кишені знайдеться. Ведіть, людиськи.

Почет рушив у напрямку розлогого клену, під яким і справді було чорно від збуджених людей. Відьмак, залившись трохи ззаду, спробував зав’язати розмову з одним із селян, який виглядав на обличчя досить порядно.

— Що то за чаклунка, яку впіймали? Вона й справді управлялася магією?

— Ех, пане, — буркнув селянин, — я там не відаю. Дівка ота — приблуда, чужа вона. Як на мене, вона трохи несповна розуму. Наче доросла, а постійно тільки із дітлахами бавилася, та й сама наче дитинка, заговориш, а воно ні «бе», ні «ме». Але я там ніц не знаю. Але ж усі кажуть, що із вомпером вона непристойності чинила й чари.

— Усі, окрім заарештованої, — сказав тихо Регіс, який ішов поряд із хлопом. — Бо та, як до неї заговориш, ні «бе», ні «ме». Як думаю.

На детальніші перемовини забракло часу, бо вже вони опинилися під кленом. Пропустили їх крізь натовп, правда, не без допомоги Золтана і його ясеневої палиці.

До полудрабків[16] завантаженого мішками воза прив’язана була дівчина років десь шістнадцяти, із широко розкинутими руками. Дівчина ледь сягала землі пальцями ніг. У мить, коли вони підійшли, їй обдерли від сорочки худі руки, на що зв’язана відреагувала витріщанням очей і дурною сумішшю хихотіння і плачу.

Поряд розпалили вогнище. Хтось добряче роздмухав вугілля, хтось іще брав за допомогою кліщів підкови і старанно розміщував їх у жарі. Над усім збіговиськом підіймався піднесений крик жреця.


  14 Головщизна — у старому праві: штраф за вбивство (буквально: плата «за голову»).

  15 Басарунок — у старому праві: відшкодування кривди.

  16 Полудрабки — бокові стінки воза, зроблені з кількох поперечних жердин.

Попередня
-= 58 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!