Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Хрещення вогнем

— Підла чаклунка! Безбожна жінка! Визнай правду! Ха, ви тільки гляньте на неї, людоньки, обпилася якогось чародійського зілля! Тільки гляньте на неї! У неї ж чародійство на обличчі виписане!

Жрець був худий, обличчя мав сухе й темне, наче в’ялена риба. Чорні шати висіли на ньому, наче на кілку. На шиї поблискував святий символ, Ґеральт не міг розпізнати, якого саме божества, зрештою, не дуже він на тому розумівся. Пантеон, що швидко множився останнім часом, мало його обходив. Утім, жрець без сумнівів мусив належати до якоїсь із новіших релігійних сект. Ті, що були старіші, займалися речами серйознішими, ніж хапання дівчат, прив’язування їх до возів і під’юджування проти них забобонного натовпу.

— Від самого початку історії жінка є вмістищем усілякого зла! Знаряддям Хаосу, спільницею змови проти світу й роду людського! Жінкою тільки тілесна спокуса радить! Тому так охоче вони демонам служать, аби могти своє ненаситне бажання заспокоїти й свої природі противні бажання!

— Зараз ми й більше довідаємося про жінок, — пробурмотів Регіс. — Це фобія у чистій, клінічній формі. Святобливому мужу часто мусить снитися vagina dentata[17].

— Готовий закластися, що все ще гірше, — пробурмотів у відповідь Любисток. — Голову дам, що він навіть наяву безустанно марить про звичайну, не зубату. Й ото сім’я йому в лоба стрелило.

— А дівчина несповна розуму за те заплатить.

— Якщо не знайдеться хтось, — забурчала Мільва, — хто стримає отого чорного дурня.

Любисток красномовно і з надією подивився на відьмака, але Ґеральт уникав його погляду.

— А чому ж, як не жіночому чаклунству, усі наші теперішні нещастя і поразки завдячують? — верещав далі жрець. — Тож ніхто інший, як чарівниці королів зрадили на острові Танедд, замах на короля Реданії замислили! Тож ніхто інший, як ельфійська відьма з Дол Блатанна насилає на нас білок! Бачте тепер, до якого зла призвела конфіденція із чаклунками! Примирення із їхніми мерзотними практиками! Прикривання очей на їхні свавілля, на їхню зухвалу пиху, їхнє багатство! А хто тому винен? Королі! Дурбецельні володарі зреклися богів, відсунули жреців, відібрали у них владу й місця у радах, а мерзенних чаклунок обсипали золотом та привілеями! І тепер-то мають результат!

— Ага! От де вампір погрібся, — сказав Любисток. — Ти помилявся, Регісе. Тут про політику, а не про вагіну йдеться.

— І про грошики, — додав Золтан Хівай.

— Воістину, — гарчав жрець, — скажу вам, що до того, як станемо ми до битви із Нільфгардом, спочатку очистимо від тіїє гидоти власний дім! Випалимо ту язву розжареним залізом! Очистімо хрещенням вогненим! Такій, що чарами вправляється, жити не дозволимо!

— Не дозволимо! На багаття її!

Прив’язана до возу дівчина істерично засміялася, вибалушила очі.

— Зара’, зара’, поманеньку, — відізвався похмурий селянин величезного зросту, який досі мовчав; навколо нього товпилася групка таких само мовчазних чоловіків і кількох похмурих жінок. — Поки що я, тільки крики чув. А крикати кожен зуміє, навіть ворона. Від вас, святобливий, повага наказує більшого, аніж від ворони, чекати.

— Ви негуєте[18] мої слова, старосто Лаабсе? Слова жреця?

— Ніц я не ніхую. — Гігант сплюнув на землю і підтягнув грубі штани. — Та дівка — сирота й приблуда, ніхто вона для мене. Якщо виявиться, що із вомпером вона у змові, беріть її, убивайте. Але поки я цього табору староста, доти тільки винних карати тут стануть. Як хочете карати, попершу докази вини покажіть.

— А й покажу! — крикнув жрець, копняком перекидаючи казанок. На землю хлюпнула рідина, залишаючи на піску шматочки моркви, смужки незрозумілих переварених овочів і кілька малих кісток.

— Відьма магічні декокти варила! Еліксир, дякуючи якому могла у повітрі літати! До коханця свого, вампіра, аби із ним спілкуватися і подальші злочини плести! Знаю справи чарівників і способи їхні, знаю, з чого той декокт! Чаклунка кота живцем зварила!

Натовп охнув із жахом.

— Страхіття, — здригнувся Любисток. — Зварити живе створіння? Було мені шкода дівчину, але трохи занадто це вона…

— Писок стули! — засичала Мільва.

— Ото доказ! — верещав жрець, піднімаючи з паркої калюжі кістку. — Ото неспростовний доказ! Котяча кістка!

— То пташина кістка, — холодно промовив Золтан Хівай, примруживши очі. — Сойки, як мені здається, чи, може, голуба. Діваха трохи юшки собі зварила, тільки й того!

— Мовчи, карлику богопротивний! — крикнув жрець. — Не блюзнірствуй, бо боги тебе руками людей побожних скарають! То відвар з кота, кажу!


  17 Зубата піхва (лат.).

  18 Негувати — зневажати, ігнорувати (заст.).

Попередня
-= 59 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!