Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Хрещення вогнем

— На Танедд, — продовжив за хвильку Фаойльтіарна, — ми попливли кораблем, яким прибув Кагір. Ріенс мав амулети, за допомогою яких він укрив корабель чародійським туманом. Ми запливли у печери під островом. Звідти ми дісталися підземель під Ґарштангом.

— Уже в підземеллях ми побачили, що щось не гаразд, Ріенс отримав якісь телепатичні сигнали від Вільгефорца. Ми дізналися, що нам доведеться сходу вступати у бій, що вже почався. Були ми готові. І добре, бо відразу після того, як ми вийшли з підвалів, потрапили у пекло.

Ельф сильно скривив покалічене обличчя, наче спомини ті доставляли йому біль.

— Після початкових успіхів справи стали ускладнюватися. Не вдалося нам вибити усіх королівських чародіїв, ми мали великі втрати. Свою смерть знайшли також і кілька чародіїв із тих, які були у змові, а інші, один за одним, почали рятувати шкіру й телепортуватися. У певний момент зник Вільгефорц, потім зник Ріенс, а скоро після них Еніда ан Гленна. Оте останнє зникнення я сприйняв як кінцевий наказ до відступу. Втім, я не віддав такого наказу, чекав повернення Кагіра і його групи, яка відразу після початку акції вирушила, аби виконати свою місію. Оскільки вони не поверталися, ми почали їх шукати.

— З групи, — Фаойльтіарна глянув в очі нільфгардського шпигуна, — не вцілів ніхто, всі були знищені страшенним чином. Кагіра ми знайшли на сходах, що вели до Тор Лара, вежі, яка у той час вибухнула й розсипалася на шматки. Був він поранений і непритомний, очевидно, що дорученої місії вони не виконали. Від об’єкта тієї місії навколо не було й сліду, а знизу, від Аретузи й Локсії, уже наступали королівські. Я знав, що Кагір аж ніяк не може потрапити їм у руки, бо то було б доказом того, що Нільфгард узяв участь у акції. Ми забрали його й утекли до підземель, до каверни. Там ми піднялися на корабель і відпливли. З командо нас лишилося дванадцять, у більшості своїй — поранених.

— Вітер нам сприяв. Ми висадилися на заході від Гірундуму, заховалися у лісах. Кагір намагався здирати з себе пов’язки, викрикував щось про шалену панну із зеленими очима, про Левеня із Цінтри, про відьмака, який вирізав його групу, про Вежу Чайки й про чародія, який літав, наче птах. Домагався він коня, наказав повертатися на острів, посилався на накази імператора, що в цій ситуації ми вирішили трактувати як марення божевільного. В Едірні, як ми вже знали, кипіла війна, важливішим я вважав швидке відновлення прорідженого командо й поновлення битви із д’ойне.

— Кагір усе ще був із нами, коли у контактовій скриньці я знайшов той ваш секретний наказ. Був я здивований. Хоча Кагір і дійсно не виконав місії, ніщо не вказувало на те, що він був винний у зраді. Але я не роздумував довго, вирішив, що то ваша справа і що ви самі повинні її вирішувати. Кагір, коли його в’язали, не чинив опір, був спокійним і навіть байдужим. Я наказав покласти його у дерев’яну труну й за допомогою знайомого hav’caare доставити у вказане в листі місце. Не був я, признаюся, схильний надавати ескорт з командо. Не знаю, хто винищив ваших людей на місті зустрічі. А про те, де воно є, знав виключно я. Тож якщо вам не подобається версія цілком випадкової сутички й знищення вашого загону, то зрадника шукайте у себе: термін і місце окрім мене знали тільки ваші.

Фаойльтіарна встав.

— Це все. Уся інформація — правдива. У підвалах Настрога я б не видав вам більшого. Брехня і крутійство, якими б я, може, намагався задовольнити слідчого, тільки зашкодили б, а не допомогли. Нічого більше я не знаю, й аж ніяк невідоме мені місце перебування Вільгефорца й Ріенса, також не знаю, чи слушно підозрюєте ви їх за зраду. Також я можу твердо сказати, що нічого не знаю про принцесу з Цінтри — ані про справжню, ані про фальшиву. Сказав я все, що знав. Розраховую, що пан де Рідо, як і Стефан Скеллен не захочуть уже ставити на мене засідки. Dh’oine здавна намагаються мене схопити чи вбити, тож я набув звички безжально нищити усіх, кого у засідках знаходжу. У майбутньому також не стану з’ясовувати, чи не є випадково хтось із тих, хто сидить у засідці, підлеглим Ваттьє чи Скеллена. Я на таке не матиму ані часу, ані охоти. Чи я виражаюся ясно?

Струйкен кивнув, ковтнувши слину.

— Тож бери коня, шпигуне, й геть з моїх лісів.

***

— Значить, до ката тебе у тій труні везли, — буркнула Мільва. — Зара’ розумію, хош і нє зовсім. І чому б то замість того, шоб десь ховатися, за відьмаком їдеш? Він щодо тебе страшенно лютий… Двічі він життя тобі дарував…

— Три рази.

— Я два бачила. Хош то нє ти кістки відьмаку на Танедді побив, як я спочатку думала, алє ж нє знаю, чи безпечно тобі знову під меч йому лізти. Я там мало з ваших крутійств розумію, алє мене ж ти врятував, і, думаю, оченята у тебе добрі… Тож скажу тобі так, Кагіре, коротко: як відьмак згадує тих, хто Цірі до Нільфгарду викрали, то зубами скрегоче так, шо аж іскри летять. А як на нього тоді плюнути, то слина закипить.

Попередня
-= 71 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!