Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Хрещення вогнем

— Якщо імперські перемогли, то погнали усіх у неволю, — прошепотів у відповідь Кагір. — Якщо перемогли ваші, то забрали їх, коли відступали.

Вони підійшли ближче до берега, до очерету, що ріс у грузькому багні. Мільва на щось наступила й відскочила, тлумлячи крик при виді руки, що вилізла з болота, — скоцюрбленої, укритої п’явками.

— То тільки труп, — буркнув Кагір, хапаючи її за плече. — Наш. Дерланець.

— Хто?

— Сьома дерланська кавалерійська бригада. Срібний скорпіон на рукаві…

— Боги, — здригнулася дівчина, стискаючи лук у спітнілій долоні. — Ти чув отой відгомін? Шо воно було?

— Вовк.

— Або гуль… Або іна сволота. Там, у таборі, також трупів багацько повинно лежати… Зараза, нє піду вночі на тамтой берег!

— Почекаємо до світанку… Мільво? Що тут так дивно…

— Регіс… — лучниця стримала крик, унюхавши запах полину, шавлії, коріандру й анісу. — Регісе? То ти?

— Я. — Цирульник безшелесно вигулькнув з темряви. — Я за тебе переймався. А ти, як бачу, не сама.

— Ага, вірно бачиш, — Мільва відпустила руку Кагіра, який уже вихоплював меч. — Я нє сама, й він вже нє сам. Алє то довга історія, як дехто каже. Регісе, шо із відьмаком? Із Любистком? Із рештою? Знаєш, шо з ними сталося?

— Знаю. Коней маєте?

— Маємо. У лозі сховані…

— То рушаймо на південь, за течію Хотлі. Без зволікань. Ще опівночі ми повинні бути під Армерією.

— Шо із відьмаком і поетом? Вони живі?

— Живі. Але мають клопоти.

— Які?

— То довга історія.

***

Любисток охнув, намагаючись перевернутися і знайти хоча б трохи зручнішу позицію. Але було то завдання неможливим для того, хто лежав на стосі втоптаної стружки та тирси й був зв’язаний мотузками, наче приготовлена для в’ялення шинка.

— Не повісили нас одразу, — застогнав. — У тому є надія. У тому уся наша надія…

— Та зараз, — відьмак лежав спокійно, дивлячись на місяць, що виднівся крізь діру у даху дров’яного сараю. — Знаєш, чому Віссегерд не повісив нас відразу? Бо ми маємо бути страченими публічно, коли увесь корпус збереться виходити на марш. З метою пропаганди.

Любисток замовк. Ґеральт чув, як він сопе, перейнявшись.

— Ти ще маєш шанси викрутитися, — сказав, аби його заспокоїти. — На мені Віссегерд хоче відігратися, звичайна помста, до тебе він нічого не має. Твій знайомий граф витягне тебе з проблем, от побачиш.

— Хрін там, — сказав бард, на здивування відьмака спокійно й цілком розсудливо. — Хрін там, хрін там, хрін там. Не стався до мене, наче до дитини. По-перше, з метою пропаганди завжди краще два трупи, ніж один. По-друге, не залишають у живих свідка звичайної помсти. Ні, брате, висітимемо удвох.

— Припини, Любистку. Лежи тихо й придумуй фокуси.

— Які, зараза, фокуси?

— Будь-які.

Балаканина поета перешкоджала відьмакові зібратися на думці, а він інтенсивно думав. Кожної миті очікував, що до дров’яного сараю увірвуться люди з темерійської військової розвідки, які безумовно були у корпусі Віссегерда. Розвідка напевне мала б бажання розпитати його про різні подробиці, пов’язані із подіями у Ґарштанзі на острові Танедд. Ґеральт майже ніяких подробиць не знав, але розумів, що раніше, ніж агенти у те повірять, він уже буде дуже й дуже хворим. Уся надія його крилася у тому, що засліплений бажанням помсти Віссегерд не розголосить про його арешт. Розвідка могла захотіти вирвати бранців з кігтів розлюченого маршала, аби забрати їх до штаб-квартири. Вірніше, забрати до штаб-квартири те, що від бранців залишиться після перших допитів.

Тимчасом поет вигадав фокус.

— Ґеральте! Удаймо, що ми знаємо щось важливе. Що ми насправді шпигуни або щось таке. Тоді…

— Змилуйся, Любистку!

— Ми можемо спробувати підкупити стражу. У мене є приховані гроші. Дублони, вшиті у підкладку чобіт. На чорну годину… Крикнемо варту…

— А вони відберуть у тебе усе і ще відлупцюють.

Поет неохоче забуркотів, але замовк. З майдану до них доносилися крики, тупіт коней і, що найгірше, запах жовнірської горохової юшки, за миску якої у ту мить Ґеральт віддав би усі стерляді та трюфелі світу. Вартові, які стояли під дров’яним сараєм, ліниво гомоніли, реготали, час від часу протягло відкашлюючись і спльовуючи. Вартові були професійними солдатами, це ставало зрозумілим з їхнього дивовижного вміння розумітися за допомогою фраз, що складалися виключно із займенників і мерзотної лайки.

— Ґеральте?

— Що?

— Цікаво, що стало із Мільвою… Із Золтаном, Перціфалем, Регісом… Ти їх не бачив?

— Ні. Аж ніяк не виключаю, що під час сутички їх зарубали або стоптали кіньми. Там, у таборі, труп на трупі лежав.

Попередня
-= 74 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!