Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Меч призначення

— Це як? Я маю стати... запліднювачем?

— Називай це, як собі забажаєш. Вибір маєш обмежений.

— Розумію, — буркнув барон і ласо посміхнувся. — Що ж, я бачив бранців, які працюють у копальнях, і тих, хто риє канали. З двох зол я волію... Аби мені тільки сил вистачило. Їх тут чимало...

— Припини дурнувато усміхатися, — скривився Ґеральт. — І марити. Нехай тобі не мріється про почесті, музику, вино, віяла і рой закоханих у тебе дріад. Буде одна, може, дві. І не буде кохання. Вони поставляться до справи дуже тверезо. А до тебе — ще більше.

— Їм це неприємно? Але ж, маю сподівання, прикро без прикростей?

— Не будь дитиною. З цієї точки зору вони нічим не відрізняються від жінок. Принаймні фізично.

— Це значить — що?

— Від тебе залежить, чи буде воно для дріади приємне або прикре. Але це не змінить факту, що їй буде важливий виключно ефект. Твоя особа має другорядне значення. Не очікуй вдячності. Ага, і за жодних обставин не намагайся нічого робити з власної ініціативи.

— З власної чого?

— Якщо зустрінеш її вранці, — терпляче пояснив відьмак, — вклонися, але, диявол тебе візьми, без посмішок та підморгувань. Для дріади то справа смертельно серйозна. Якщо вона посміхнеться або підійде до тебе, можеш із нею порозмовляти. Найкраще — про дерева. Якщо не знаєшся на деревах, то — про погоду. Але якщо вона удасть, що тебе не бачить, то тримайся від неї подалі. І тримайся подалі від інших дріад, а ще стеж за своїми руками. Для дріади, яка не готова, цих справ не існує. Торкнешся її й отримаєш ножем, бо не зрозуміє твоїх бажань.

— А ти обізнаний, — посміхнувся Фрайксенет, — із їх шлюбними звичаями. Із тобою таке бувало?

Відьмак не відповів. Перед очима мав красиву зграбну дріаду, її зухвалу посмішку. Vatt'ghem, bloede caerme. Відьмак, холерна вдача. Що ж ти нам привела, Бренн? Навіщо він нам? Жодного користі з відьмака...

— Ґеральте?

— Що?

— А княжна Цірілла?

— Забудь про неї. Буде з неї дріада. За два-три роки впакує стрілу в око власному брату, якщо той спробує увійти до Брокілону.

— Хай йому грець! — Фрайксенет вилаявся, кривлячись. — Ервил буде розлючений. Ґеральте? А не вдалося б...

— Ні, — відрізав відьмак. — Навіть не намагайся. Ти б не вийшов живим із Дуен Канела.

— Значить, дівчинку вже втрачено.

— Для вас — так.

VI

Деревом Ейтне був, зрозуміло, дуб, а вірніше — три дуби, які зрослися разом. Усе ще зелені, без жодних ознак усихання, хоча Ґеральт оцінював їхній вік щонайменше в триста років. Дуби були порожнистими, а дупло було розміром із чималу кімнату з високою стелею, що звужувалася догори. Було воно освітлене каганцем, що не давав кіптяви, і скромно, але не примітивно перетворене на зручне житло.

Ейтне стояла на колінах посередині, на чомусь схожому на волокнисті килимки. Перед нею, випростана й нерухома, наче скам’яніла, сиділа, підібгавши ноги, Цірі, умита, вилікувана від нежитю, із широко розплющеними великими смарагдовими очима. Відьмак зауважив, що її личко, тепер, коли зникли з нього бруд і гримаса капосного дияволятка, було в цілому гарненьке.

Ейтне розчісувала довге волосся дівчинки, повільно й ніжно.

— Увійди, Ґвинблейдде. Сядь.

Він усівся, церемонно стаючи спочатку на одне коліно.

— Ти відпочив? — запитала дріада, не дивлячись на нього й не припиняючи розчісувати. — Коли ти можеш вирушити у зворотню дорогу? Що скажеш про завтрашній ранок?

— Як накажеш, — сказав він холодно, — Пані Брокілону. Досить буде одного твого слова, аби я перестав дратувати тебе своєю присутністю у Дуен Канелі.

— Ґеральте, — Ейтне повільно повернула голову, — не зрозумій мене неправильно. Я тебе знаю і шаную. Знаю, що ти б ніколи не скривдив дріади, русалки, сильфіди чи німфи, а навпаки, бувало, що й ставав ти на їхній захист, рятував їм життя. Але це нічого не змінює. Забагато нас розділяє. Належимо ми до різних світів. Я не хочу й не можу робити винятків. Ні для кого. Не питатиму, чи розумієш ти це, бо знаю, що так воно і є. Питаю, чи ти це приймаєш.

— Що це змінить?

— Нічого. Але я хочу знати.

— Приймаю, — підтвердив він. — А з нею? Із Цірі? Вона також належить до іншого світу.

Цірі глянула на нього наполохано, потім кинула погляд уверх, на дріаду. Ейтне посміхнулася.

— Уже ненадовго, — сказала.

— Ейтне, прошу. Подумай.

— Над чим?

— Віддай її мені. Нехай повернеться зі мною. У світ, якому вона належить.

— Ні, Білий Вовче. — Дріада знову занурила гребінець у попелясте волосся дівчинки. — Не віддам її. Уже хто-хто, а ти повинен розуміти.

Попередня
-= 100 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!