Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Меч призначення

— Ка... Каланте!

— Ти можеш його врятувати. — Голос Ейтне з-за завіси диму. — Можеш його врятувати, Дитино Старшої Крові. До того як він зануриться у ніщо, яке він так уподобав. У чорний безкінечний ліс.

Очі, зелені, наче трава навесні. Дотик. Голоси, що кричать незрозумілим хором. Обличчя.

Він не бачив уже нічого, летів у прірву, у пустку, у темряву. Останнім, що він почув, був голос Ейтне:

— Тож нехай так станеться.

VII

— Ґеральте! Прокинься! Прокинься, прошу!

Він розплющив очі, побачив сонце, золотий дукат із чітким краєм, угорі, над верхівками дерев, за каламутною заслоною вранішньої імли. Лежав він на мокрому губчастому мосі, твердий корінь муляв йому в спину.

Цірі стояла перед ним на колінах, шарпаючи за полу куртки.

— Зараза... — Він відкашлявся, роззирнувся. — Де це я? Як я тут опинився?

— Не знаю, — сказала вона. — Я прокинулася мить тому, тут, поряд із тобою, страшненько задубла. Не пам’ятаю, як... Знаєш що? Це чари!

— Напевне ти маєш рацію. — Він усівся, витрусив соснові голки з-за коміру. — Напевне ти маєш рацію, Цірі. Вода Брокілону, холера... Здається, дріади повеселилися за наш кошт.

Він устав, підняв свій меч, що лежав поряд, перекинув пояс через плечі.

— Цірі?

— Ага?

— Ти також повеселилася за мій кошт.

— Я?

— Ти донька Паветти, внучка Каланте з Цінтри. Ти знала від самого початку, хто я такий?

— Ні, — почервоніла вона. — Не з початку. Ти відчарував мого тата, правда?

— Неправда, — похитав він головою. — Це зробила твоя мама. І твоя бабуся. Я тільки допоміг.

— Але няня казала... Казала, що я призначена. Бо я — Несподіванка. Дитя Несподіванка. Ґеральте?

— Цірі, — він подивився на неї, похитуючи головою і посміхаючись, — повір мені, ти найбільша несподіванка, яка могла мене спіткати.

— Ха! — Обличчя дівчинки проясніло. — Це правда! Я призначена. Няня казала, що прийде відьмак, у якого буде біле волосся, й забере мене. А бабця верещала... А, що там! Куди ти мене забереш, скажи?

— Додому. До Цінтри.

— Ах... А я подумала, що...

— Подумаєш дорогою. Ходімо, Цірі, треба вийти з Брокілону. Це небезпечне місце.

— Я не боюся!

— Але я боюся.

— Бабця говорила, що відьмаки нічого не бояться.

— Бабця перебільшує. Ходімо, Цірі. Аби я ще знав, де ми...

Він глянув на сонце.

— Ну, ризикнемо... Підемо туди.

— Ні. — Цірі зморщила ніс, вказала в протилежному напрямку. — Туди.

— А ти звідки знаєш?

— Знаю, — знизала вона плечима, глянула на нього беззахисним і здивованим смарагдовим поглядом. — Якось... Щось там... Не знаю.

«Дочка Паветти, — подумав він. — Дитя... Дитя Старшої Крові? Можливо, щось унаслідувала від матері».

— Цірі. — Він розв’язав сорочку, витягнув медальйон. — Торкнися його.

— Ох, — відкрила вона рот. — Але страшенний вовк. Ото в нього ікла.

— Торкнися.

— Йой!!!

Відьмак посміхнувся. Він також відчув різке тремтіння медальйону, різку хвилю, що пробігла срібним ланцюжком.

— Він ворухнувся! — зітхнула Цірі. — Ворухнувся!

— Знаю. Ідемо, Цірі. Веди.

— Це чари,правда?

— Авжеж.

Було так, як він і передбачав. Дівчинка відчула напрям. Яким чином — не знав. Але швидко, швидше, аніж він очікував, вийшли вони на дорогу, на вилоподібне, потрійне розгалуження. Це був кордон Брокілону — принаймні, для людей. Ейтне, як він пам’ятав, цього не визнавала.

Цірі закусила губу, зморщила ніс, завагалася, дивлячись на перехрестя, на піщані вибоїсті дороги, вибиті копитами й колесами возів. Але Ґеральт уже знав, де вони є, не мав і не хотів покладатися на її непевні здібності. Рушив шляхом, що вів на схід, до Брюґґе.

Цірі, усе ще наморщена, поглядала на західну дорогу.

— Туди — до замку Настроґ, — покепкував він. — Ти за Кістріном скучила?

Дівчинка забурчала, пішла за ним слухняно, але ще кілька разів оглядалася.

— У чому річ, Цірі?

— Не знаю, — прошепотіла вона. — Але це поганий шлях, Ґеральте.

— Чому? Ми йдемо до Брюґґе, до короля Венцлава, який живе в красивому замку. Викупаємося у лазні, виспимося на ліжку із периною...

— Це погана дорога, — повторила вона. — Погана.

— Факт, я бачив і кращі. Припини крутити носом, Цірі. Йдемо, жвавіше.

Вони минули різкий поворот. І виявилося, що Цірі мала рацію.

Обступили їх раптово, швидко, з усіх боків. Люди у високих шоломах, кольчугах і темно-синіх туніках із жовто-чорною шахівницею Вердена на грудях. Оточили їх, але жоден не наблизився і не торкнувся зброї.

Попередня
-= 105 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!