Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Меч призначення

— Звідки й куди це ви? — гарикнув кремезний чолов’яга у витертій зеленій одежині, встаючи перед Ґеральтом на широко розставлених кривих ногах. Обличчя мав темне й зморщене, наче сушена сливка. Лук і стріли з білим пір’ям стирчали в нього з-за спини, високо над головою.

— З Випалок, — невимушено збрехав відьмак, зі значенням стискаючи ручку Цірі. — Повертаюся до себе, у Брюґґе. А що?

— Королівська служба, — сказав темноволосий трохи ґречніше, наче тільки тепер помітивши меч за спиною Ґеральта. — Ми...

— Давай-но його сюди, Юнґхансе! — крикнув хтось, хто стояв далі на дорозі. Солдатня розступилася.

— Не дивися, Цірі, — швидко сказав Ґеральт. — Відвернися. Не дивися.

На дорозі лежало звалене дерево, що блокувало проїзд плутаниною коренів. Надрубана й зламана частина стовбура біліла в придорожніх хащах довгими променями трісок. Перед деревом стояв віз, накритий полотнищем, що приховував вантаж. Малі кошлаті коні лежали на землі, заплутані в дишла й віжки, нашпиговані стрілами, вишкіривши жовті зуби. Один ще жив, важко хрипів, кидався.

Були там також і люди, які лежали в темних пасмах крові, що просякнула пил, перевішувалися через борти возу, корчилися біля коліс.

З-поміж згромаджених навколо воза озброєних людей вийшло поволі двоє, потім долучився до них третій. Інші — було їх десь із десяток — стояли нерухомо, тримали коней.

— Що тут трапилося? — запитав відьмак, стаючи так, аби заслонити від очей Цірі картину різанини.

Косоокий чоловік у короткій кольчузі й у високих чоботах допитливо подивився на нього, із хрускотом потер заросле підборіддя. На лівому передпліччі мав витертий і блискучий шкіряний манжет, який носили лучники.

— Напад, — сказав коротко. — Вибили купців лісові мавки. А ми тут слідство ведемо.

— Мавки? Напали на купців?

— Ти ж бачиш, — вказав рукою косоокий. — Набиті стрілами, наче їжаки. На гостинцю! Нахабнішають лісові відьми. Уже не тільки в ліс не можна увійти, уже навіть шляхом уздовж лісу не можна.

— А ви, — примружився відьмак, — хто такі?

— Еврилова дружина. Із настрозьких десяток. Під бароном Фрайксенетом служимо. Але барон у Брокілоні загинув.

Цірі відкрила рота, але Ґеральт міцно стиснув їй ручку, наказуючи мовчати.

— Кров за кров, кажу! — загримів товариш косоокого, гігант в оббитому латунню каптані. — Кров за кров! Цього не можна їм спустити. Спершу Фрайксенет і викрадена княжна з Цінтри, тепер купці. Боги, мститися, мститися, кажу вам! Бо як ні — то побачите, завтра, післязавтра почнуть вони людей на порогах власних домівок убивати!

— Брік вірно каже, — сказав косоокий. — Правда? А ти ж, брате, запитаю, звідки?

— З Брюґґе, — збрехав відьмак.

— А та мала — дочка?

— Дочка. — Ґеральт знову стиснув долоню Цірі.

— З Брюґґе, — нахмурився Брік. — Ото я тобі, брате, скажу, що саме твій король, Венцлав, тих потвор роззухвалює. Не хоче із нашим Ервилом зійтися, і з Віраксасом із Керака. А коли б із трьох сторін на Брокілон піти, нарешті б видавили ту мерзоту...

— Як до цього дійшло? — повільно запитав Ґеральт. — Хто знає? Хтось із купців вижив?

— Свідків немає, — сказав косоокий. — Але знаємо, що трапилося. Юнґханс, лісник, по слідах читає, наче в книзі. Скажи йому, Юнґхансе.

— Ага, — сказав отой, зі зморшкуватим обличчям. — Так воно було: купці гостинцем їхали. Наїхали на засіку. Бачте, пане, поперек шляху сосна повалена, свіжозрубана. У гущині сліди є, хочте глянути? Ну, а як купці стали, аби дерево відвалити, вистріляли їх у три миті. Звідти, із чагарника, де ота крива береза. І отамочки сліди є. А стріли, бачте, усі — мавкиної роботи, пера живицею клеєні, пір’я ликом кручене.

— Бачу, — урвав відьмак, дивлячись на вбитих. — Кілька, здається, обстріл пережили, їм горлянки перерізали. Ножами.

З-за спин солдатні, які стояли перед ним, вийшов ще один — худий і невисокий, у лосячому каптані. Мав він чорне, дуже коротко стрижене волосся, щоки сині від гладенько виголеної чорної щетини. Відьмакові вистачило одного погляду на малі вузькі долоні в коротких чорних рукавичках без пальців, на бліді риб’ячі очі, на меч, на руків’я кинджалів, що стирчали з-за пояса і з халяви лівого чобота. Ґеральт уже бачив багато вбивців, аби одразу розпізнати ще одного.

— А швидке у тебе око, — сказав чорний дуже повільно. — Воістину, багато ти бачиш.

— І це добре, — сказав косоокий. — Що бачив, нехай королю своєму розповість, Венцлав усе клянеться, що мавок убивати не слід, бо вони милі й добрі. Напевне, травневою порою до них ходить і їх трахає. Після того вони, може, й добрі. Що ми й самі перевіримо, як котрусь живцем упіймаємо.

Попередня
-= 106 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!