Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Меч призначення

— Ага, — процідив Левек, вирівнюючись. — Продовжимо забаву? Чому б і ні. Доброї забави ніколи не буває забагато!

Він скочив, закрутився, ударив раз, другий, третій, у швидкому темпі — верхній удар мечем, рубаючи, й одразу — зліва, пласко, удар кинджалом, наче косою. Відьмак не збився з ритму — парирував, відскакував і знову йшов півколом, змушуючи вбивцю розвертатися. Левек раптом відступив, пішов півколом у протилежному напрямку.

— Будь-яка забава, — просичав крізь стиснуті зуби, — повинна закінчуватися. Що скажеш про один удар, спритнику? Один удар, а потім застрелимо твого ублюдка на дереві. Що ти на це?

Ґеральт знав, що Левек стежить за своєю тінню, що чекає, поки тінь простягнеться до супротивника, даючи знак, що сонце тепер світить тому в очі. Він перестав кружляти, аби полегшити вбивці завдання.

І звузив зіниці у вертикальні шпарочки, у дві вузенькі риски.

Щоб приховати зміни, він трохи зморщив обличчя, вдаючи осліплення.

Левек скочив, закрутився, утримуючи рівновагу рукою з кинджалом, відставленою вбік, ударив з майже неможливого вигину зап’ястка, знизу, цілячись у пах. Ґеральт стрибнув уперед, провернувся, відбив удар, вигинаючи руку й зап’ясток так само неможливо, відкинув убивцю інерцією блоку й хльоснув його кінчиком клинка через ліву щоку. Левек похитнувся, хапаючись за обличчя. Відьмак зробив напівоберт, переніс тягар тіла на ліву ногу й коротким ударом розрубав йому сонну артерію. Левек зіщулився, бризкаючи кров’ю, упав на коліна, зігнувся і занурився обличчям у пил.

Ґеральт поволі розвернувся до Юнґханса. Той, викрививши зморщене обличчя лютою гримасою, цілився з лука. Відьмак нахилився, узявши меч обома руками. Інші жовніри також підняли луки, у глухій тиші.

— Чого чекаєте! — гарикнув лісник. — Стріляти! Стріляти й ньо...

Він спіткнувся, похитнувся, ступив пару кроків уперед й упав обличчям униз, із його потилиці стирчала стріла. Стріла мала смугасте пір’я із крил фазанихи, фарбоване жовтим у відварі кори.

Стріли летіли зі свистом і шипінням довгими пласкими параболами з боку чорної стіни лісу. Летіли, здавалося, повільно й спокійно, шуміли пір’ям, розгону й сили набували, наче тільки вдаряючи в тіло. А били безпомильно, косячи настрозьких найманців, валячи їх на піщаний шлях, нерухомих і зрубаних, ніби соняшники, збиті палицею.

Ті, хто вижив, кинулися до коней, відштовхуючи одне одного. Стріли не припиняли свистіти, наздоганяли їх на біту, били в сідлах. Тільки троє зуміли послати коней у галоп і рушити, верещачи, кривавлячи острогами боки жеребчиків. Але й ці не поїхали далеко.

Ліс склепився, заблокував шлях. Раптом не стало вже скупаного сонцем піщаного гостинця. Була зімкнена, непробивна стіна чорних стовбурів.

Найманці зіп’яли коней, перелякані й остовпілі, намагалися повернути, але стріли летіли безупинно. І влучили в них, звалили з сідел серед тупотіння та іржання коней, серед вереску.

А потім стало тихо.

Стіна лісу, що замикала гостинець, мигнула, змазалася, засвітилася райдужно — і зникла. Знову стало видно дорогу, а на дорозі стояв сивий кінь, а на сивому коні сидів вершник — могутній, із лляною бородою, схожою на мітлу, у кубраку з тюленячої шкіри, навкіс перев’язаному шарфом із картатої вовни.

Сивий кінь, відвертаючи голову і гризучи вудило, ступив уперед, високо піднімаючи передні копита, храплячи й бокуючи від трупів, від запаху крові. Вершник випростався у сідлі, підняв руку — й раптовий порив вітру вдарив по гілках дерев.

З гущавини на дальньому краєчку лісу випірнули малі фігурки в тісних одежах, скомбінованих із зеленого й бурого, з обличчями, перетятими смугами, намальованими горіховим лушпинням.

— Caedmil, Wedd Brokiloene! — крикнув вершник. — Faill, Ana Woedwedd!

— Faill! — Голос із лісу, ніби подих вітру.

Зелено-бурі фігурки почали зникати, одна по одній, танучи в гущавині бору. Залишилася тільки остання, із розпущеним волоссям кольору меду. Ступила кілька кроків, наблизилася.

— Va faill, Ґвинблейдде! — крикнула вона, підходячи ще ближче.

— Прощавай, Моно, — сказав відьмак. — Я тебе не забуду.

— Забудь, — сказала вона твердо, поправляючи колчан за спиною. — Немає Мони. Мона — це був сон. Я — Бренн. Бренн з Брокілону.

Вона ще раз махнула їм рукою. І зникла.

Відьмак розвернувся.

— Мишовуре, — сказав, дивлячись на вершника на сивому коні.

— Ґеральте, — кивнув вершник, міряючи його холодним поглядом. — Цікава зустріч. Але почнемо від справ більш важливих. Де Цірі?

— Тут! — крикнула захована в листі дівчинка. — Можу вже злізти?

Попередня
-= 108 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!