Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Меч призначення

— Ні, — серйозно сказав Мишовур. — 3 того, що заснула вона тільки тоді, коли ти її пригорнув. З того, що вона бурмоче крізь сон твоє ім’я і шукає ручкою твоєї руки.

— Досить, — Ґеральт устав, — бо я розчулюся. Бувай, бороданю. Уклонися від мене Каланте. А щодо Цірі... Щось вигадай.

— Ти не зумієш втекти, Ґеральте.

— Від призначення? — Відьмак підтягнув попругу трофейного коня.

— Ні, — сказав друїд, дивлячись на сплячу дівчинку. — Від неї.

Відьмак кивнув, скочив у сідло. Мишовур сидів нерухомо, тицяючи паличкою у вогнище, що згасало.

Він від’їхав повільно, через верес, що сягав стремен, узбіччям, що вело в долину, до чорного лісу.

— Ґе-е-еральте!

Він озирнувся. Цірі стояла на вершині пагорба, маленька сіра фігурка з розпущеним попелястим волоссям.

— Не їдь!

Він помахав рукою.

— Не їдь! — крикнула вона тоненько. — Не ї-і-і-ідь!

«Я мушу, — подумав він. — Мушу, Цірі. Тому що...»

«Я завжди їду».

— Тобі все одно не вдасться! — крикнула вона. — Не думай собі! Не втечеш! Я твоє призначення, чуєш?

«Немає призначення, — подумав він. — Не існує. Єдине, що призначено усім, це смерть. То смерть є іншим лезом двосічного меча. Одним є я. А іншим є смерть, яка іде за мною нога в ногу. Не можу, не треба мені ризикувати тобою, Цірі».

— Я твоє призначення! — долинуло до нього з вершини пагорба, тихіше й розпачливіше.

Він торкнув коня п’ятою і рушив собі, занурюючись, наче в безодню, у чорний, холодний і мокрий ліс, у приязну, знайому тінь, у темряву, яка, здавалося, не мала кінця.

Щось більше

I

Коли по колодах мосту раптом застукали копита, Йурґа навіть голови не підвів — тільки завив стиха, відпустив обід колеса, із яким він морочився, заповз під воза так швидко, як тільки зумів. Розпластаний, тручись хребтом об шорстку шкаралупу гною і болота, що вкривали низ підводи, він уривчасто підвивав і трусився від страху.

Кінь потроху наблизився до воза. Йурґа бачив, як делікатно й обережно ставить він копита на підгнилих, порослих мохом колодах.

— Вилазь, — сказав невидимий вершник.

Йурґа застукав зубами й втягнув голову в плечі. Кінь форкнув і тупнув.

— Спокійно, Пліточко, — сказав вершник. Йурґа почув, як він плескає тварину по шиї. — Вилазь звідти, чоловіче. Я тебе не скривджу.

Купець аніскільки не повірив у декларації незнайомця. Утім, у голосі його було щось заспокійливе й водночас інтригуюче, хоча голос не належав до тих, чиє звучання могло вважатися приємним. Йурґа, бурмочучи молитви до кільканадцяти божеств одразу, обережно вистромив голову з-під воза.

Вершник мав волосся біле, наче молоко, стягнене на чолі шкіряним паском, і чорний вовняний плащ, що спадав на зад рудої кобили. Він не дивився на Йурґу. Схилений у сідлі, приглядався до колеса воза, що аж по маточину провалилося між тріщиною в колодах мосту. Раптом він підняв голову, обвів купця поглядом і з нерухомим обличчям оглянув гущавину над краями ущелини.

Йурґа виповз назовні, заморгав, витер ніс долонею, розмазуючи по обличчю дьоготь з маточини колеса. Вершник втупив в нього очі, темні, змружені, проникливі, гострі, наче риб’ячі кістки. Йурґа мовчав.

— Удвох — не витягнемо, — сказав урешті незнайомець, вказуючи на застрягле колесо. — Ти їхав сам?

— Сам-третій, — видавив Йурга. — Зі слугами, пане. Але втекли, гади...

— Не дивуюся, — сказав вершник, дивлячись під міст, на дно ущелини. — Аж ніяк не дивуюся. І вважаю, що ти маєш зробити те саме, що й вони. Саме час.

Йурґа не став дивитися туди ж, куди й незнайомець. Не хотів бачити стос черепів, ребер і гомілок, розкиданих між камінням, лопухами та кропивою на дні пересохлої річки. Він боявся, що вистачить одного погляду на чорні очні ями, вишкірені зуби й потріскані кістки, аби все в ньому порвалося, аби рештки розпачливої відваги втекли з нього, наче повітря з риб’ячого пухиря. Аби він помчав гостинцем угору, назад, давлячись криком, так само як візниця і пахолок десь із годину тому.

— Чого чекаєш? — запитав тихо вершник, розвертаючи кобилу. — Сутінок? Тоді стане запізно. Вони прийдуть за тобою, ледь стемніє. А може, й раніше. Уперед, застрибуй на коня, позаду мене. Забираємося звідси обидва, і якнайшвидше.

— А віз, пане? — завив на повний голос Йурґа, не дуже розуміючи — зі страху, розпачу чи люті. — А товари? Цілий рік праці? Та краще мені здохнути! Не зали-и-ишу!

— Здається мені, що ти ще не зрозумів, куди тебе лихо занесло, приятелю, — спокійно сказав незнайомець, простягаючи руку в бік потворного цвинтаря під мостом. — Не кинеш воза, кажеш? А я тобі кажу, що як настануть сутінки, то не врятує тебе навіть скарбниця короля Дезмода, не те що твій паршивий віз. Най тобі диявол, що на тебе напало, щоб скорочувати шлях через це урочище? Ти не знаєш, що тут коїться з часу війни?

Попередня
-= 110 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!