Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Меч призначення

Йурґа похитав головою на знак того, що не знає.

— Не знаєш, — кивнув незнайомець. — Але те, що лежить унизу, ти ж бачив? Важко його не зауважити. Це ті, які тут скорочували шлях. А ти кажеш, що не кинеш воза. А що ж, цікаво, маєш ти на тому возі?

Йурґа не відповів, дивлячись на вершника спідлоба, намагаючись вибрати поміж версією «клоччя» та версією «старі ганчірки».

Вершник, здавалося, не дуже цікавився відповіддю. Заспокоїв руду кобилку, що гризла вудило й трусила головою.

— Пане... — промимрив нарешті купець. — Допоможіть. Рятуйте. До кінця життя буду вдячний... Не залиште... Що захочете дам, чого тільки зажадаєте... Рятуйте, пане!

Незнайомець різко повернув до нього голову, обіруч спершись на луку сідла.

— Як ти сказав?

Йурґа мовчав, роззявивши рота.

— Ти даси, чого я зажадаю? Повтори.

Йурґа заплямкав губами, закрив рота й пошкодував, що завчасно не відкусив собі язика. Голова його обертом ішла від фантастичних припущень щодо нагороди, яку міг би зажадати дивний прибулець. Утім, більшість, у тому числі й привілей щотижневого використання його молодої дружини, Злотолітки, не були настільки страшними, як перспектива втрати воза, й уже напевне не такими жахливими, як можливість спочити на дні яру як ще один побілілий скелет. Купецька рутина змусила його до блискавичних обчислень. Вершник, хоча й не нагадував звичайного голодранця, волоцюгу чи мародера, яких після війни було повно на дорогах, аж ніяк не міг бути й вельможею, комесом, як не міг бути й одним із тих гордовитих лицарків, які високо цінували грабіж ближніх і знаходили в тому приємність. Йурґа оцінював його не більше ніж у двадцять штук золота. Утім, торгова натура стримувала його від оголошення ціни. Обмежився він просто белькотінням про «вдячність до смерті».

— Я питав, — спокійно нагадав незнайомець, перечекавши, поки купець замовкне, — чи даси ти мені те, що я забажаю?

Виходу не було. Йурґа проковтнув слину, похилив голову й кивнув, підтверджуючи. Незнайомець, чого він не очікував, не засміявся зловісно, навпаки, він зовсім не виглядав радим з тріумфу на торгах. Схилившись у сідлі, він сплюнув у яр.

— Що я роблю, — сказав похмуро. — Що я, на богів, роблю... Ну що ж, добре. Спробую витягнути тебе з цього, хоча й не знаю, чи не закінчиться воно фатально для нас обох. А якщо вдасться, ти взамін...

Йурґа скорчився, готовий розплакатися.

— Даси мені те, — раптом швидко промовив вершник у чорному плащі, — що вдома, повернувшись, застанеш і на що не сподівався. Клянешся?

Йурґа застогнав і кивнув швидко.

— Добре, — скривився незнайомець. — А тепер відсунься. А краще за все — знову залізь під воза. Сонце зараз зайде.

Він зіскочив з коня, стягнув з плечей плаща. Йурґа побачив, що незнайомець носить меч на спині, на поясі, який навскіс перетинає груди. Мав неясне відчуття, що вже колись чув про людей, які таким ото чином носять зброю. Чорна, шкіряна, до стегон куртка з довгими манжетами, що іскрилися від срібних заклепок, могла б вказувати, що незнайомець походить з Новіграда чи близьких до нього місць, але останнім часом мода на такий одяг поширилася, особливо серед затяжних. Утім, затяжним незнайомець не був.

Вершник, стягнувши з кобили в’юки, повернувся. На грудях його гойдався на срібному ланцюжку округлий медальйон.

Під пахвою він тримав невеличку окуту скриньку й довгий пакунок, загорнутий у шкіри й оперезаний.

— Ти ще не під возом? — запитав він, підходячи ближче.

Йурґа побачив, що на медальйоні зображено вовчу голову із розчахнутою, повною іклів пащею.

І раптом він пригадав.

— Ви... відьмак? Пане?

Незнайомець здвигнув плечима.

— Ти вгадав. Я відьмак. А тепер іди. На той бік воза. Не виходь звідти й сиди тихо. Я мушу хвильку побути наодинці.

Йурґа послухався. Присів біля колеса, загорнувшись в опанчу. Не хотів дивитися, що робить незнайомець з іншого боку воза, а тим більше на кістки на дні яру. Тож дивився він на свої чоботи й на зелені, зіркові паростки моху, якими заросли прогнилі колоди мосту.

Відьмак.

Сонце заходило.

Він почув кроки.

Незнайомець повільно, дуже повільно вийшов з-за воза на середину мосту. Стояв спиною — Йурґа побачив, що меч на його спині — не той меч, який він бачив раніше. Тепер це була красива зброя — ефес та окуття піхов блищали, наче зорі, навіть у сутінках відбиваючи світло, хоча світла вже майже й не було — згасла навіть пурпурово-золота заграва, яка ще недавно висіла над лісом.

— Пане...

Незнайомець повернув голову. Йурґа ледве стримав крик.

Попередня
-= 111 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!